Розділ 7

У бібліотеку ми з начальницею повернулися обидві сердиті. Я була роздратована через обставини, зірвані плани, інквізитора, а найбільше — через себе. Як я могла так відреагувати на людину, яка не повинна викликати в мене жодної симпатії? Ці зарозумілі наглядачі не заслуговують навіть на добре слово. А я... Як я могла так розтанути? Шість років плекала в собі ненависть до катів відьом, а тут, поглянувши в ці темні, мов небо вночі, очі, розтала, як школярка, яку підкорив хуліган, купивши їй морозиво.

Валеріена була зла лише на Лиходієва. Не знаю, чи планувала вона з ним пофліртувати, але він швидко показав своє справжнє обличчя, і тепер бібліотекарка навряд чи зізнається, хотіла вона його спокусити чи ні.

Але це все просто лірика. Набагато важливіше питання: чи є хоча б крихітний шанс втекти сьогодні вночі? Або завтра? Я завжди планую свої вилазки на ті дні, коли в повітрі відчувається особлива енергія, і дивні випадки не викликають зайвої уваги, а сприймаються як частина свята, або якісь жарти та розіграші.

– Ну як, задовольнила свою цікавість? – запитала Валеріена з єхидною посмішкою.

– Більш ніж! – підтвердила я. – Так само, як і всі.

– І звідки він звалився на нашу голову? – пробурмотіла начальниця, поправляючи зачіску, що трохи розтріпалася. – Жили спокійно, і ось тобі на! Вискочив, як прищ на носі. Цікаво, чи він здогадається, якщо підкинути йому приворотне зілля?

– А як же коханий чоловік? – запитала я з іронією.

– Та немає ніякого чоловіка, – скривилася Валеріена, – це я просто ляпнула перше, що спало на думку.

Начальниця сьогодні дивує мене все більше. Невже, щоб вона почала спілкуватися зі мною нормально, потрібно було просто дати їй відсіч.

– Спробуйте, – сказала я з вимушеною посмішкою, – може й вийде.

Напевно, настав час зайнятися самонавіюванням. Переконати себе, що ніякий Лиходієв мені й за гроші не здався. Бо це не діло, що я напружилася лише від того, що інша жінка покладає на нього якісь плани.

– Як таке зілля готувати, знаєш хоч? – скептично запитала бібліотекарка.

– А ви? – поцікавилася у відповідь.

– Ні, – вимушено зізналася вона. – Не пам'ятаю вже. Давно варила. Потрібно до Гортензії сходити, щоби пустила до своєї лабораторії, коли заняття закінчаться. А поки що, знайди мені якийсь рецепт у старих підручниках. Тоді надійніше зілля варили, ніж зараз.

Я витріщилася на начальницю, яка лише хмикнула, побачивши моє ошелешене обличчя, і пішла до свого столу.

Що це з Валеріеною сталося? Чи може, бабця нашептала.

– До речі, – визирнула з-за свого столу-кафедри бібліотекарка. – Ти не така вже й дурненька, як виявилося. Не знаю, навіщо тобі це потрібно, але це і не моя справа. Проте дівчинка-кульбабка з тебе, як колібрі зі страуса.

Я на мить завмерла, але швидко взяла себе в руки й запитала з єхидною усмішкою:

– Невже, Валер'янко Пертусинівно? Ой, перепрошую, Валеріено Пертосівно...

– Геть з очей моїх, поганко, поки й тобі блискавкою не поцілила в лоб.

– Та годі, – не повірила я. – А хто ж вам тоді найкращий рецепт чарівного зілля розповість? Сімейний рецепт.

Начальниця знову показала цікавий носик над столом.

– А ти розкажеш?

Хтось смикнув мене за край сукні.

– Хрю? – здивовано запитав Петрусь. – Сімейними секретами розкидаємося?

– Чи й не секрет, – зневажливо свиснув Сільвер, – добре б справжня замова на багатство.

– А тобі багатство навіщо?

Мені, справді, цікаво, на що шакал міг би витратити гроші? Навіть якщо він і відьомський фамільяр.

– Знайшов би, на що витратити, – пробурчав Сільвер, ображено змахнувши хвостом, і заліз у крісло.

– То що там із рецептом? – нагадала його господиня.

– Легко, – підтвердила я. – Мені не шкода, аби тільки з користю. Записуйте: чорна троянда, серце жаби, пір'я пугача...

Я диктувала, ледь чутно шаруділа ручка по паперу.

– Оце так! – раптом зауважила жінка. – Де я тут знайду шерсть лісового духа?

– Її можна замінити шерстю чорної кішки.

– Ректорка мене прикінчить, якщо я підстрижу її кішку, – цілком обґрунтовано припустила Валеріена. – Може, краще візьмемо шерсть чорної свині?

– Зараз! – обурився Петрусь і поспішив до далекого стелажа. – Шукайте лісового духа!

Ось так весело ми й провели наш сьогоднішній робочий день.

Як попереджав Лиходієв, сьогодні з академії нікого не випустили, двері просто не відкривалися. Де він сам цілий день тинявся, не відомо. Але в бібліотеці він ще не з'являвся. І добре, бо тут його особливо й не чекали.

Час вже підходив до восьмої, а я нічого так і не придумала. Може, спробувати вилізти через вікно? Наприклад, у спортзалі чи їдальні. У бібліотеці на вікнах решітки. Як показала ретельна розвідка, решітки були на всіх вікнах першого поверху. Дивно, раніше я навіть не звертала на це уваги.

Поки займалася шпигунською діяльністю, удавала, що допомагаю студентам прикрашати академію. От якраз їм, все дуже подобалося. Вони радісно бігали по коридорах та аудиторіях і жваво щось обговорювали.

Деякі хлопці виявилися досить креативними. Я оцінила, коли з туалету мені назустріч вистрибнула гарбузяка на довгих павучих лапах і, розправивши позичені у кажана крила, загарчала, скрививши свій щербатий рот. Від несподіванки у мене ледве не трапився конфуз. Ще трохи, і мені вже не в туалет, а в роздягальню довелося б бігти.

– Згинь, нечиста! – гаркнула я і швиденько сплела заклинання.

Хвилину по тому, гарбуз виглядав цілком пристойно – на блискучій "маківці" красувався величезний рожевий бант.

– Бу-бу! – образилося творіння якогось талановитого студента і кинулося від мене тікати, на ходу голосячи: – Бу-бу-бу!

З того боку почувся вибух сміху.

Я ж, відвідавши місце для філософських роздумів, врешті визнала свою поразку, – сьогодні мені не вдасться втекти. Тому я сходила до бібліотеки, забрала дрімаючого фамільяра, свою сумку, накидку з крісла і знову попрямувала до спортзалу. Через пів години, притиснувши до себе сонного Петруся і накрившись накидкою, я міцно спала на стосі матів.