Розділ 5

Цікаво, але після мого сольного виступу Валеріена наче забула про мене, ніби отримала невидимий наказ дати мені спокій. Навіть її фамільяр, з більш ніж промовистим ім’ям Сільвер, жодного разу не загарчав на Петруся.

Ось і чудово, хоч це трохи підняло мій настрій, який вже починав опускатися до точки абсолютного нуля. Цікаво, наскільки цей лихий Лиходієв заблокував виходи? Невже аж до вечора? Напевно, біля кожних дверей по одному підлеглому цього Вищого причаїлося. Чи є охорона на даху, навіть не наважусь перевіряти. Висота – не перепона для відьми, в якої під рукою є мітла.

Навряд чи нерозумного індивіда відправили б навести лад у Березні. Отже, він вже відзначився чимось, якщо його перевели сюди аж із Миргорода. Якщо, звісно, ​​він дійсно звідти. А якщо нас не випустять до ночі, що тоді? Чи встигну я зробити все, що запланувала на сьогодні? Мабуть, ні.

Механічно виконую свою роботу: розкладаю книги, які стосами зібралися на столі Валеріени та на стелажі біля бібліотекаря, де відвідувачі залишали навчальні матеріали, що повертали. Мадам бібліотекарка вважала, що їй не личить займатися розставленням книг, адже це було моїм обов'язком. Та й нехай, це не складно для мене. Хоча тітка і попереджала, що за моєї відсутності це повинна робити сама Валеріена.

Я проходжу між рядами полиць і уважно оглядаю їх, шукаючи безлад – книги, переставлені в інші розділи, або навіть залишені на підвіконнях. Це іноді трапляється. Обдаровані люди можуть бути дуже розсіяними, коли їх щось сильно захоплює. Гучний вереск Марісети ознаменував закінчення другої пари, і зараз у бібліотеку почнуть забігати студенти. Я викинула погані думки з голови та вийшла до столу бібліотекаря.

– Пані Аріянелло, підкажіть, де знаходиться підручник з погодних заклинань для другого курсу? – запитала мене перша відвідувачка.

Я махнула їй рукою, запрошуючи йти за мною, і повела до потрібного стелажа.

За десять хвилин до першої години дня знайомий голос знову порушив тишу:

– Нагадую, шановні й не дуже шановні мешканці академії, що через кілька хвилин починаються збори, на яких мають бути всі присутні!

Я і Валеріена здивовано переглянулись.

– Ректорка вже зіпсувала настрій перевіряльнику, – ухвалила начальниця, з чим я повністю погодилася. Михайлина може це зробити, тут не посперечаєшся. Але чи варто було йти на відкрите протистояння?

Отже, сталося щось таке, що розлютило тітку настільки, що вона не змогла стримати свій відьомський характер і розсердила Миргородського гостя.

– Ходімо, – дала вказівку Валеріена.

Я одразу ж поспішила виконати її наказ, чим ще більше здивувала начальницю.

– Треба ж, яка моторна, – пробурчала вона, – інквізитор зацікавив?

– Угу, – погодилася я, вже відчиняючи двері. – Дуже.

Навіщо їй знати, що я поспішаю, щоб встигнути зайняти місце десь у середині зали, поки ще не зібралися студенти, у яких вже давно виробився умовний рефлекс сідати так, щоб не привертати зайвої уваги.

Чи хвилювалася я залишаючи Петруся наодинці з хижим фамільяром? Ні, не хвилювалася. Відьми ніколи не жартують, коли роблять прямі погрози. Валеріена теж відьма, тому добре знає, що якщо я вже попередила, що звернуся до ковена, якщо моєму фамільяру зашкодять, то так і зроблю. Тоді їй доведеться несолодко, і шакал це чудово розуміє. Давним-давно треба було поставити на місце цю нахабну шавку! Це я про Сільвера, якщо хтось не зрозумів. Але така поведінка не пасувала образу дурненької та боягузливої ​​відьмочки. Мені й зараз не варто було зачіпати колегу, це було дуже необачно. Але назад вже не повернеш сказане слово.

Примчала до актової зали однією з перших і обережно зазирнула всередину. На сцені ще нікого не було. Прослизнула у двері, рушила до десятого ряду, що був приблизно посередині зали, і почала пробиратися прямо до його центру. Полегшено видихнула, зручно вмостилася і стала роздивлятися навколо. Зал швидко наповнювався. У перших рядах, звісно, викладачі, а далі хто де хотів.

Я стежила за лаштунками й майже пропустила появу інспектора. Михайлина, волосся якої майоріло, ніби від вітру, що без слів говорило про її повну лють, йшла по боковому проходу від дверей до сцени, немов палі забивала. За нею рухався чоловік. Саме рухався, а не просто йшов. Його лінькувата, але водночас граційна хода нагадувала хижака, що вистежує здобич. Здавалося, що він нікуди не поспішає, але від ректорки не відставав.

Ледь не розкривши рота, я витріщалася на інквізитора. Це був високий, статний чоловік з широкими плечима та вузькими стегнами. Його суворий профіль з чітко окресленим підборіддям і чуттєвими губами вражав. Коротке, ідеально укладене волосся підкреслювало його рішучий характер. Класичний чорний костюм додавав йому мужності та елегантності.

Коли він мимохіть повернув голову до глядачів, наче легкий вітерець, приміщенням прокотилося численне жіноче зітхання. Його глибокий, проникливий погляд темних, майже чорних очей, здавалося, просканував усіх, хто потрапив у поле зору. Ось це мачо, брутальніше й не вигадаєш. Здавалося, його погляд говорив: «Усі жінки рано чи пізно хочуть, щоб їх завоювали. І я завжди готовий прийняти цей виклик.»

Так чому ж Михайлина, як справжня відьма, не спробувала з ним пофліртувати? Вона не має таких упереджень проти інквізиторів, як у мене, тому не вважає недопустимим іноді розважитися з протиборчою стороною. Особливо, якщо це може принести їй якусь користь. Зараз же здавалося, що якщо тітка розлютиться ще хоч трохи, її руде волосся спалахне справжнім полум'ям. І це викликало занепокоєння. Але, який же красень, чорт забирай! Його сексуальне тіло так і манить доторкнутися.

Тим часом Михайлина швидко подолала кілька сходинок і попрямувала просто до столу, що знову всіх здивувало. Ректор завжди відкривав будь-яке засідання, збори чи зустріч на найвищому рівні – це непорушний закон академії. І ось, тітка його порушила. Вперше за, мабуть, багато років. Вона, напевно, вирішила, що якщо Вищий сам себе назвав, коли приперся до нашого навчального закладу, додаткового знайомства він не потребує.