Розділ 4

Хоча поспати мені вдалося лише дві години за сьогоднішню ніч, ми з Петрусем бадьоро дріботіли до академії. Бадьоро, бо на вулиці було досить свіжо, а дріботіли, оскільки після недавнього ранкового дощу асфальт був мокрим і подекуди слизьким. Проте кожна відьма, що поважає себе, не може дозволити собі взуття без високих підборів навіть у таку погоду. А я себе поважаю.

На роботу мені до десятої, оскільки в мене неповний робочий день, і можна не поспішати. Настрій чудовий, адже передчуття, що малеча, якою я непомітно опікуюся, скоро не буде ні в чому потребувати й нарешті відчує справжню батьківську любов, гріє мені серце. А недбайлива матуся нехай живе далі, як їй совість дозволить. Більше я в її життя втручатися не буду.

На наступну ніч у мене нові плани. Цього разу двоє чоловіків, яких просто необхідно навчити правил поводження з жінками. Але, сподіваюся, тут я впораюся швидше.

З таким позитивним настроєм я підхопила фамільяра на руки та почала підійматися сходами, що ведуть до храму науки, або простіше кажучи, тупотіти до місця, де працюю.

Злегка захекана, згадала незлим тихим словом проектувальника цього архітектурного ансамблю, вкотре пошкодувала, що чаклунство в нашій країні "відсутнє", як явище і зупинилася відпочити на ґанку.

Завжди, коли підходжу до сходів, що ведуть до академії, душа просто вимагає скористатися мітлою, як засобом пересування.

Геловін вже давав про себе знати: вікна першого поверху були настільки затягнуті декоративною павутиною, що всередині нічого не видно. Біля дверей, по обидва боки яких стояли на високих підставках широкі мармурові вази, влітку квітли квіти. Зараз же у вазах красувалися і тішили око величезні помаранчеві гарбузи, з кривими, щербатими ротами й круглими очиськами, крізь які було видно мерехтіння яскравих свічок.

Люди з вулиці навряд чи зацікавляться цими святковими атрибутами Геловіну настільки, щоб ризикнути піднятися нашими сходами. Отже, ніхто і не дізнається, що свічки не зовсім звичайні й горітимуть доти, поки не прийде час прибирати ці милі помаранчеві мордочки.

– Хрю, – обурився Петрусь, – тобто, гей! Хіба травень на дворі?

– Та йдемо вже! – сказала я з невдоволенням. – Сам іншого разу підійматимешся сходами!

– Ще чого? – обурився мій фамільяр. – У мене лапки!

– У тебе ратиці, – засміялася я, відчиняючи двері.

Минула майже порожній хол, лекції ж ідуть, кивнула банші Марісеті – нашій беззмінній черговій, і попрямувала до тітки.

Новий робочий день розпочався, і як же мені не хочеться зустрічатися з цією лисицею Валеріеною. Чому в нас бібліотекарем така шкідлива відьма? Хоча, якщо подумати, то відьми ж усі шкідливі. Але не до такої ж міри!

Я постукала в кабінет ректора і, отримавши дозвіл, увійшла. І тут сталося те, чого ми побоювалися. Ледь я встигла привітатися з Михайлиною, як на всю будівлю пролунав низький, магічно посилений чоловічий голос:

– Вітаю працівників та студентів Березнівської академії мистецтва слова. Сьогодні у вашому закладі пройде інквізиторська перевірка. Мене звуть Армін Лиходієв, я новий Вищий інквізитор вашого міста.

Ми з тіткою лише ошелешено переглянулись.

– Щоб тебе лихо побило, Лиходієв, – пробурмотіла я.

Ми ж навіть не очікували, що новий начальник одразу кинеться виконувати свої службові обов’язки. А як же поступове ознайомлення з роботою? Спостереження за підлеглими?

Але далі було ще гірше.

– З цієї хвилини всі виходи будівлі заблоковані. Увійти можна, але вийти – ні. За три години прошу всіх учнів, викладачів та обслуговий персонал зібратися в актовій залі. Керівництво академії повинно забезпечити явку всіх підлеглих і студентів. Єдина поважна відсутність – це смерть.

– Твою ж... (Михайлина видала таку хитромудру фразу, що навіть у мене, звиклої до всього, вуха скрутилися в трубочку).

Але, все ж таки, я ошелешено пробурмотіла в тому ж стилі:

– Щоб тебе жаба проковтнула... (пі-пі-пі).

– Біжи звідси швидше, Арі, поки він ще не заявився до мого кабінету. Нема чого маячити перед його очима. А він точно скоро буде тут.

Я схопила Петруся під пахву, він навіть не подумав обурюватися, та рвонула до виходу. Зрозуміло, що моєму фамільяру теж не варто світитися перед непроханим гостем. Вилетіла з кабінету і прямим наведенням кинулася до туалету.

Спускатися сходами на перший поверх, щоб випадково не зіткнутися з залітним перевіряльником, зовсім не хотілося. Заскочила до вбиральні й миттю засунула шпінгалет. Дістала з сумки артефакт, з яким можна підслуховувати, і притиснула його до дверей. Ледве перевела дух, як у коридорі почувся чийсь улесливий голос:

– Проходьте, шановний, кабінет ректора ось там.

Я почекала ще п'ять хвилин, уважно прислухалася і, не помітивши нічого підозрілого, вислизнула з туалету. Якраз під час спуску сходами пролунав вереск Марісети – закінчилася перша пара.

До бібліотеки я увірвалася, ніби за мною гналися чорти.

– Запізнилася! – сердито буркнула моя безпосередня начальниця, не відриваючи погляду від якихось паперів.

– Ні, – не погодилася я, і поставила Петруся на підлогу.

Звідкись з-за стелажів почулося зле повискування, і Валеріена одразу підвела голову.

– Знову в моїй бібліотеці ця свиня! – прошипіла вона.

– Не свиня, а порося, – спокійно відказала я і подивилася прямо на обурену бібліотекарку. – Надалі, прошу вас притримати коментарі при собі. Фамільяр має бути поруч зі своєю відьмою – це закон. До речі, якщо бодай найменше шкідливе діяння або з вашого боку, або з боку вашого шакала буде спрямоване на мого фамільяра, я подам позов до ковену. Це зрозуміло?

Валеріена розкрила рота і витріщилася на мене так, ніби я, якась комашка під її ногами, що раптом заговорила і запропонувала їй випити за свій кошт. А я спокійно зняла куртку і повісила її поруч з елегантним і дуже дорогим пальтом начальниці. Все-таки, вибив мене з колії той чортів інквізитор, втрачаю обережність. Але ж який у нього сексуальний голос! Цікаво, як він виглядає?