Розділ 3

Я неквапливо йшла, насолоджуючись осіннім днем. Дуже люблю цю пору року. Дорога займає в мене не менше пів години, тому завжди використовую цей час, щоб скоригувати плани на найближчі кілька днів і ще раз обдумати та оцінити всі ризики мого втручання в життя звичайних людей.

Жовте й червоне листя кружляє навколо, вкриває алеї щільним пухнастим килимом, створюючи чарівну атмосферу. Природа готується до зимового відпочинку.

Щоранку спостерігаю за тими, хто поспішає на роботу, занурившись у свої думки. Здається, вони не помічають ні краси осені, ні тихої чарівності навколишнього світу. Багато людей виглядають похмурими, сірими, незадоволеними. Що вони відчувають? Чому в когось в погляді справжня злість? А трапляються й такі, в чиїх очах безвихідь і покірність.

Мене лякає таке ставлення до життя. Якщо не подобається робота – змінюй! Якщо чоловік не поважає і принижує – розлучайся! Якщо дорослі діти так зайняті проблемами та рутинними турботами, що не мають хвилинки, щоб зайти або хоча б зателефонувати – радій, що вони живі та здорові. У декого навіть цього немає.

Я вірю, що моя місія полягає не лише в тому, щоб спостерігати за людьми, але й активно брати участь у їхньому житті. Проте, чи зможу я дійсно змінити щось на краще? Чи варто мені втручатися в їхні звички та уклад?

Адже недарма кажуть, що будь-яка дія має наслідки. Я повинна ретельно зважувати кожне своє рішення. Але в глибині душі жевріє надія, що мої зусилля можуть подарувати комусь посмішку, або змінити чиюсь долю на краще.

Не можу просто стояти осторонь і дивитися на несправедливість: на те, як ображають дітей, як чоловіки-тирани знущаються з жінок. До речі, і жінки іноді бувають не такими вже й ніжними та лагідними.

Ось, наприклад, одна з таких жінок якраз у мене на прикметі. Кілька років тому вона викинула свою новонароджену дитину в громадський туалет. Як справжня відьма в сьомому поколінні, що володіє неслабким відьомським даром, я не можу пройти повз такий жорстокий та нелюдський вчинок.

На щастя, молодий хлопець, який саме збирався скористатися туалетом, почув плач немовляти та одразу почав викликати всіх, хто міг допомогти: рятувальників, медиків і поліцію. Дівчинка дивом вижила. Але найстрашніше те, що її повернули цій горе-матусі, цьому монстру в спідниці, цій...

Справжня відьма так просто цього не залишить. Тому я зроблю все можливе, щоб чотирирічна дитина там не залишилася. Тим паче я точно знаю, що малечі погано в цій родині. Завжди ретельно все перевіряю.

Я прискорила крок, осінній вітер тріпав волосся, ніби відображаючи моє внутрішнє обурення. Я, звісно, дізналася її адресу. Це було нескладно з'ясувати. Достатньо було кількох розпитувань сусідів – у маленькому містечку плітки розповсюджуються швидше, ніж осіннє листя злітає додолу. Дивно, що я раніше не почула цю історію.

Її квартира розташована на околиці міста, в старому, двоповерховому будинку. Я знаю, що вони живуть бідно. Молода мама не поспішає шукати роботу, а аліменти, які отримує, витрачає і на себе теж. Я з’ясувала, що батько дитини нічого не знав про злочин, що вчинила його колишня коханка, та навіть про те, що вона була вагітною, бо вони на той час вже розбіглися.

Але коли про все довідався, від дитини не відмовлявся і хотів забрати доньку, та, з невідомої мені причини, йому відмовили. Можливо, тому, що чоловік вже був одружений, коли відбувся цей страшний випадок. Проте наскільки я знаю, його молода дружина не заперечувала б, якби її благовірний забрав свою доньку.

Вже відчувається наближення Геловіну, сила зростає. Тож сьогодні вночі й почну. Завітаю до злочинниці, яка не понесла жодного покарання за свій вчинок і спробую виправити несправедливість. Тільки вона цього не знатиме

Завтра піду ще до двох. А на післязавтра, на Геловінську ніч, я приберегла двох най-най...

– Хрю! – почувся обурений вигук від Петруся, а потім зовсім тихо: – Куди ти мчиш?

– Пробач, – спохватилася я і трохи сповільнила хід, – задумалася.

Коли темрява взяла верх і на вулиці запанувала ніч, я одягнулася в усе чорне, накинула на плечі рюкзак з найнеобхіднішими речами та, не забувши про відьомський капелюх, кивнула фамільяру:

– Пішли.

Добравшись до місця, я деякий час стежила за будинком. Вікна були темні, тільки час від часу ледь пробивалося світло від настільної лампи. Навколо панувала тиша, лише шелест опалого листя під ногами порушував її.

Я відчувала зростаючу напругу. Разом з хвилюванням наростала магічна енергія всередині мене, вона готова була вирватися назовні. Проте моє втручання має бути делікатним і непомітним. Груба сила тут недоречна. Потрібно вплинути на жінку без прямої шкоди, але змусити її відчути всю серйозність свого вчинку.

Я накреслила на землі невелике захисне коло, виклала його гілками горобини та полину, і витягла з наплічника маленький мішечок з потрібними травами. Злегка припорошила перетертим зіллям внутрішній простір кола, одягла капелюх і переступила через захисний контур. Петрусь поспішив за мною. Він стежитиме, щоб ніхто сторонній не завадив мені під час ритуалу.

Звісно, навіть такі слабкі інквізитори, як у нас, відчують використання відьомської сили. Але це трапиться вже після того, як я звідси зникну. А спосіб приховати свою присутність, коли я вийду із захисного кола, у мене є. Вважаю, ця річ належить мені по праву, хоч раніше вона була власністю інквізитора, якого навіть після його смерті не можу згадувати не здригнувшись. Бо його службова наполегливість коштувала мені дуже дорого, а саме – життя моєї подруги. Саме тоді я втратила ще одну істоту – мого фамільяра – таку саму кицьку, як Наїна у Михайлини. Тоді Фаїна загинула, але врятувала мене.

Я витягла з наплічника розкладний стільчик і вмостилася на нього. За допомогою особливого ритуалу, що поєднує молитви та стародавні закляття, я створювала ілюзію, відображення всього болю та страждання, яке мала б відчувати дівчинка, якби тоді щось розуміла.