Розділ 2

Попри невдоволену тираду, що пролунала мені вслід, я спокійно попрямувала до кабінету ректора. Біля дверей зупинилася на мить, прислухалася. Не хотілося б завадити тітці у важливій бесіді. Але з кабінету не долинало жодного звуку, тож я сміливо постукала.

– Заходь, – почувся приглушений голос. 

Михайлина завжди знала, хто наближається до її дверей. Ось і зараз вона чудово зрозуміла, хто стоїть біля входу до святая святих академії. Тож, я спокійно увійшла до кабінету

– Як відпрацювала, Арі? 

Михайлина єдина з мого оточення, хто так мене називає. Але я не проти. Тітку я дуже люблю, навіть більше за своїх батьків, і в цьому немає нічого дивного. Моя матінка – відьма суворих правил, яка наполягає на беззастережному дотриманні всіх відьомських законів. Михайлина ж більш лояльна. Вона, як і я, вважає, що деякі закони давно варто змінити. А поки що, під крильцем Верховної відьми, я нахабно їх порушую. 

– Дістала вже ця Валер'янка, – скаржусь тітці, – так хочеться їй якусь капость утнути. 

– Навіть не думай, – ректорка миттєво стає серйозною. – Чула, мабуть, що на нас перевірка чекає?

– Чула, звісно. Вже вся академія гуде, що до нас інквізитор збирається зазирнути. А чому так рано? Зазвичай, здається, у січні чорти нам перевірку підкидали. Після Різдва та Нового року.

– Хто ж його знає, – господиня кабінету на мить задумалася, а тоді уважно подивилася на улюблену племінницю, тобто, на мене, – може, щось пронюхали? Останнім часом в мене на душі неспокійно.

– Та ну, – безтурботно махнула я рукою, – ніби тільки в нашій академії є обдаровані. Та й взагалі, ну їх усіх! Де там мій Петрусик?

Я удала, що уважно озираюся, хоча, як тільки переступила поріг ректорського кабінету, помітила чорний п’ятачок свого фамільяра, що трохи визирав з-під зеленої оксамитової скатертини, якою був застелений низенький столик у зоні відпочинку.

– Гаразд, годі ховатися, знаєш же, що я тебе побачила.

Тут чорна блискавка вмить кинулася до мене і застрибнула на руки. Через цю злюку Валеріену мені доводиться залишати свого фамільяра в тітчиному кабінеті. Владичиця всієї бібліотеки, вперше побачивши мого фамільяра, одразу заявила, що не допустить у храмі мудрості жодного свинства. Тож я не беру з собою на робоче місце своє поросятко. Але не тому, що боюся сказати зухвалій тітці кілька "теплих" слів, а тому, що фамільяр у неї, їй до пари – нахабний і шкодливий шакал.

З бібліотекарки ще буде, от накаже своєму шакалу моє поросятко з'їсти, а ти потім спробуй довести, що це було навмисно.

Адже мій Петрусь ще зовсім маленький, йому ще рости й рости. Та це не значить, що він нічого не вміє. Вміє і чимало, тому завжди допомагає мені, коли я берусь за ті справи, заради яких тітка мене і викликала. Він – мій другий фамільяр. 

– Я тут дещо дізналася, за великим секретом, – продовжила розмову господиня кабінету, струснувши довгими рудими локонами. – Поки що це ніде не розголошували, але через свої канали я дізналася, що в нашому місті скоро з'явиться новий Вищий інквізитор. 

– Невже? – тепер і я захвилювалася. – А куди старого поділи? 

– Нікуди його не дівали, пішов на заслужений відпочинок. Це офіційна версія. 

– Зрозуміло, – задумливо пробурмотіла я. – Зсунули, бо порядок у місті не зміг навести. Тільки й спроможні, що підчищати за нами. 

– Але ж, дійсно, їм доводиться дуже постаратися, щоб приховати від широкого загалу твої специфічні жарти.

Ледве я спробувала щось заперечити, тітка помахом руки мене зупинила:

– Тобі варто бути обережнішою, Арі. Кажуть, що він не місцевий. Аж із Миргорода сюди перекидають. 

Тепер я зовсім здивувалася. Такого в нашому містечку ще не було, наскільки я знаю. Завжди обходилися своїми кадрами, а тут раптом таке! 

– Та нічого страшного не станеться, – намагалася я відповісти спокійно, – ну подумаєш, прийде ще один такий же, як ті, що вже були. Справжніх сильних інквізиторів небагато, так само як і сильних відьом.

Але тітка помітила моє занепокоєння і запропонувала:

– Може, тобі варто на деякий час причаїтися?

Я обурилася:

– Та вже ні! Ти ж знаєш, що цього Геловіна я готую п'ятьох. Майже три місяці витратила на стеження. Кілька разів усе перевірила, щоб помилок не було, якщо вони схаменуться. Вони так і не збираються чинити по совісті, то чому мають уникнути покарання тільки через старий закон, який нам нав'язали інквізитори?

– Арі,  я повторюю, у мене неспокійно на душі. Це наче якесь передчуття. Я починаю шкодувати, що втягнула тебе в цю небезпечну справу. Незалежно від того, старий закон чи ні, нам заборонено втручатися в справи звичайних людей без їх дозволу і відома. Тим більше заборонено використовувати на них відьомські здібності.

– Михайлино, – підвищила я голос, – заспокойся, все буде добре. Я не можу упустити такий чудовий шанс, щоб провчити негідників. І потім, ніхто не збирається їх вбивати чи калічити. Ти ж знаєш, що я ніколи не дозволю собі завдати справжньої шкоди людині. Навіть якщо її і людиною важко назвати. А трохи налякати, це ж святе діло для відьми. Правда, Петрусику?

Я погладила фамільяра по чорній шерсті, і він у відповідь швидко закивав.

– Фр, – пролунало з-за штори, що закривала батарею, – я теж згодна.

– Треба ж, мій власний фамільяр проти мене, – пробурмотіла Михайлина, осудливо глянувши на штору, за якою ховалася Наїна, чорна пухнаста кішка.

У мене теж раніше була схожа...

– Гаразд, – зітхнувши, погодилася тітка, – йди відпочивай.

Я кивнула, поставила порося на підлогу і швидко одягла на нього шлейку для прогулянки. Помахала тітці рукою, захопила куртку і вирушила додому.

Чудово, що тепер на вулицях міста можна побачити кого завгодно. Екзотика завжди в тренді. От і я граю роль своєрідної екстравагантної дами з чорним вихованцем на повідку. Можна, звісно, накласти на Петруся відведення очей, але навіщо? Хіба мало химерних жіночок навколо?