Розділ 5. Тревіс Фол і Крижана Королева

За 6 років до…

Вона була красивою, як мрія про безмежне кохання. Тендітна білявка з пухнастим волоссям, що вилося тугими короткими кучерями навколо її лялькового личка, і величезними очима кольору молодої трави під чорними віями, що різко контрастували з молочною шкірою. Її тонкі руки і крихітні ступні лише підкреслювали ляльковість цієї юної дівчини, що лише недавно переступила межу дорослості.

Їй було лише вісімнадцять. Прекрасний і повний надій і сподівань вік, коли увесь світ лежить просто під довгими стрункими ногами в яскравих босоніжках, і, здається, лише ступи крок — і мрії самі впадуть в руки, які ось-ось стануть сильними і вільними крилами. Один помах — і вони, ці білі крила, піднесуть до самісінької вершини під захоплені оплески юрби, готової схилити голови перед красою і силою юності.

Її звали Аліна Фол, донька Тревіса Фола, політика з великим майбутнім і ще більшими амбіціями. Вона була гордістю свого батька, що виховував її сам, після того, як його дружина пішла в засвіти, коли їхній донці було лише сім. Принцесою, що зростала в любові і радості, осяяна сонцем свого батька і світлом пам’яті про матір, чиє ім’я лишилось в історії завдяки доброму серцю та благородним вчинкам.

Її звали Аліна Фол. І вона була мертва.

Малкольм стояв поруч з її тілом, зовні все такий же спокійний і стриманий, навіть холодний. А в його грудях, там, де надто повільно і важко гупало серце, загорався біль. Біль, що виник несподівано і захопив його цілком, змушуючи повільно втягувати носом повітря і міцно зчепити зуби, аби з горла не вирвалося ні звуку. Він стояв, дивився в її широко розплющені зелені очі, і просто не уявляв, як саме він повідомить її батькові, що дозволив цьому статися. Дозволив їй загинути.

Дозволив цьому мерзотнику дістатись до Аліни і забрати її життя…

— Джеку, вона не встане і не піде звідси своїми ногами, — Джеремі Браун тихо підійшов до детектива і торкнувся його ліктя. — Стій тут хоч до наступного Дня Подяки…

— Вона мертва, — нарешті розціпив щелепи Малкольм, та голос його звучав так, ніби горло його стиснула судома. — Джері, вона мертва.

— Я бачу, Джек… Ми облажались…

— Ми не просто облажались, — детектив рвучко озирнувся. — Ми винні, ти розумієш? В нас була одна задача: не дозволити цьому статися!

Він замовк, змусив себе замовкнути, тому що емоції рвались назовні криком. Замовк, заплющив на мить очі і глибоко та повільно вдихнув, все ще тамуючи біль в грудях. Джеремі співчутливо поплескав його по плечі і обережно відвів убік, аби судмедексперти змогли підступитися до мертвого тіла Аліни Фол.

— Я знаю, Джек… Знаю. Я теж мав її охороняти… І ось що з цього вийшло… — Браун важко зітхнув, з жалем поглянувши у бік стриманих медиків, що обережно загортали тендітне дівоче тіло в поліетилен. — Ми облажались. Обидва.

— От тільки це була моя задача, — глухо прошепотів Малкольм. — Я тут бос, і це моя вина… І це я маю якось сказати її батькові, що той невідомий дістався до його доньки.

— Він знає, — Джеремі Браун опустив очі і глибоко зітхнув. — Ця тварюка… Він надіслав Тревісу її фото…

Малкольм сіпнувся, ніби від ляпасу, втупився важким поглядом в колегу. А той, відводячи очі, ледь чутно промовив:

— Він їде сюди… — Брауна перебив довгий, протяжний крик, схожий на виття смертельно пораненого звіра. — І він вже тут…

Наші дні

Конференц-зала, орендована Тревісом Фолом, не могла вмістити усіх бажаючих послухати одкровення колишнього політика, що вирішив розповісти шокуючу правду. Вперше за шість років.

Ця історія лишалась мало висвітленою у ЗМІ, тому журналістам довелося стояти, аби усі бажаючі могли бути присутніми. Сиділи одиниці — конференц-зал був крихітним, розрахованим на два десятки людей. Тут же зібралось майже дві сотні.

Малкольму довелось пробиратись між десятками людей, розштовхуючи собі шлях плечима. В якийсь момент він навіть пошкодував, що проігнорував перев’язь: від зіткнення з жвавим оператором ліве плече глухо нило, погіршуючи і без того паскудний настрій.

Але був і плюс такого ажіотажу. Він лишався непоміченим для двох людей, що сиділи за довгим столом навпроти усього цього натовпу спраглих до чужих трагедій журналістів. І детектив мав змогу оглянути їх здалеку, непомітно. Мов розвідник майбутнє поле бою чи суперника, якого мусить здолати.

Тревіса Фола Малкольм бачив кілька разів за ці шість років. Все ж Гранд-Форкс — містечко маленьке. Та й активність містера Фола у пошуках справедливості зводила обох чоловіків лицем до лиця. Тож той факт, що від колишнього елегантного блиску і шарму політика не лишилось і сліду не надто здивував детектива. Все ж горе накладає свій відбиток на обличчя, так само, як і роки. Фол виглядав на свої п’ятдесят шість,а очі його були ще старшими, сповненими болю і порожнечі.

А от жінка поруч з ним змінилась надто сильно для тих років, що Малкольм її не бачив. Крістал Лайт, колись тепла і ніжна, не зважаючи на свою професію, тепер виглядала, як щось середнє між Крижаною Королевою та Матір’ю Драконів: холодна, безжальна і відсторонена. В її звужених від зосередженості очах за скельцями елегантних, холодно-блакитних окулярів, не було нічого того, що ще пам’ятав Малкольм. Пам’ятав і беріг в спискові теплих світлих згадок, що гріли його.

Тепер же він не знаходив в її зібраному, стриманому образі нічого, що нагадувало би жінку, що він колись майже любив. Майже достатньо для того, аби дати їй свої ім’я.

Тепер поруч зі зламаним чоловіком в чорному сиділа елегантна і вишукана акула, що лише чекала нагоди, аби вп’ястись хижими іклами в свою жертву.

І жертвою ці двоє обрали саме його.

— Босе, вони налаштовані на бійку, — шепнув Малкольму на вухо Колін Сміт, що ледь пробився крізь натовп до свого керівника. — Вони хочуть твоєї крові…

— Ну, це ще питання, отримають вони хоч щось, чи ні, — буркнув Малкольм, не відводячи погляду від імпровізованої сцени.