Розділ 4. Привиди минулого

Він сидів біля вікна і нудився. Нудився так, як не нудився ніколи в житті. Ще й кляте плече жахливо нило і смикало, не дозволяючи вільно ворушити лівою рукою. Напевно, на погоду, як і говорили і Джеремі Браун, і доктор Майн. Прогноз обіцяв близьке похолодання, і плече підтверджувало це на сто відсотків.

Малкольм хотів на роботу. Час тягнувся так повільно, що тільки ця думка й лишилася в його голові: “Хочу на роботу”. Більше нічого не турбувало його мозок. Це і ще смертельна нудьга, яку ніщо не могло розігнати.

Мозок, що звик працювати над справами без упину, на холостих обертах просто випалював сам себе. Малкольм не знав, куди приткнути себе в порожньому холодному будинку в довгих перервах між фізіотерапією та нудьгою.

Стук в двері, що луною прокотився майже порожнім холом, в першу хвилину здався йому вивертом уяви, що стільки часу простоювала, як кінь в стійлі. Малкольм навіть не одразу струсив заціпеніння, що огорнуло його, аж доки стук з ввічливого не перетворився на настирливий і вимогливий.

— Та йду я! — роздратовано крикнув він, підіймаючись зі стільця, на якому пив вже давно остиглий чай. — Йду я, йду… Кого там принесло? — пробурчав під носа, відмовляючись визнати радість від того, що в його самотній дім завітав бодай хтось.

За дверима стояв Колін Сміт.

— Привіт, босе! — фальшива посмішка молодшого детектива ні на секунду не одбурила Малкольма.

— Щось сталось, — не запитав, а, скоріше, констатував він, посуваючись убік, аби Сміт міг увійти до будинку.

— Я не можу провідати свого боса? — гмикнув Колін, переступаючи поріг. — Просто зайти, спитати, як справи, поцікавитись, коли наш дорогий керівник повернеться в департамент…

— Можеш, звісно, — закотив очі Малкольм, зачиняючи двері. — Але щось сталось і ти прийшов у справах.

— Та ти просто нострадамус, босе, — зітхнув той. — Ну, так, сталось…

— Тревіс “задовбу й мертвого” Фол? — жестом запрошуючи Коліна до вітальні, запитав Малкольм, вже знаючи відповідь.

— Цього пана знову вперіщило і він, мало того, що подав апеляцію, так ще й збирає прес-конференцію, — зітхнув Колін і буквально впав у вільне крісло. — В нього новий адвокат… Адвокатка навіть. Міс Лайт, знаєш таку?

Малкольм застогнав вголос, ледь стримуючись, аби не вилаятись вголос тими словами, які небажані в пристойній компанії. Колін пирхнув, вдаючи, що його душить кашель, а не сміх.

Цю історію знали, здається всі. Міс Крістал Лайт, незалежна адвокатка з Бісмарку, колись була претенденткою на звання місіс Малкольм. Принаймні, вона дуже хотіла носити це прізвище і цей статус. Так сильно й нав’язливо, що певний час буквально переслідувала об’єкт своїх матримоніальних планів, чим страшенно веселила увесь департамент поліції Гранд-Форксу. Подробиць, звісно, не знав ніхто — детектив Малкольм не ділився ні з ким таємницями своїх стосунків. Про міс ЛАйт, звісно, цього сказати було неможливо, але її версія розриву з детективом була однобокою і суб’єктивною, тому їй мало хто вірив.

Міс Лайт повернулась до Бісмарку два роки тому. І тепер повернулась в Гранд-Форкс, вже в статусі соратниці скандального Тревіса Фола, що котрий рік шукає якоїсь особливої, лише йому відомої справедливості, воюючи з детективом Малкольмом. Тепер вже руками колись закоханої, а нині — страшенно розчарованої жінки.

— І коли конференція? — вгамувавши перший порів руйнувати все навколо, запитав Малкольм.

— За тиждень, — посміхнувся Колін. — Тридцять першого.

— От і не вір переказам про те, що вся нечисть вилізає на Геловін, — розреготався Малкольм, тільки радості в його сухому, надтріснутому сміхові не було й на пів тону. — І що планують озвучити на цьому шабаші? Тільки не роби вигляд, ніби не знаєш…

— Навіть в планах не було, — гмикнув Колін. — Фол збирається “вивести тебе на чисту воду”, розповівши конфіденційні подробиці справи, які раніше не озвучувались. Зуб даю, та навіжена його підговорила, забувши зазначити, що слідство ще триває, а отже розголошувати їх не можна.

— Та яке слідство? — скривився, ніби від зубного болю, Малкольм. — Ми вже купу років в глухому куті! Я тобі так скажу: якби він не стрибав на мене рік за роком, то може згори би й закрили цю справу за браком доказів, але Тревіс не здається, і тим самим тримає слідство відкритим.

— Босе, ти ніби як на його боці? — примружився Колін.

— Я його просто розумію, — зітхнув Малкольм. — Він не на того стрибає, але я розумію його…

Колін відкрив було рота, аби сказати щось, та передумав, замовкнув, з цікавістю роздивляючись профіль свого боса, що замислено дивився в вікно. Ніби вперше бачив і намагався відгадати, що то за думки блукають під високим чолом детектива. Нарешті, після не надто тривалої паузи, Сміт наважився розбити мовчанку і запитати.

— Босе, але чому він стрибає саме на тебе? Ми тоді всі облажались, і я також… Всі! А мститься він лише тобі одному…

Тонкі губи детектива скривила сумна і відверто гірка посмішка. Він важко зітхнув, не відводячи очей від потемнілого вже вікна, і тихо відповів:

— Тому що я сам сказав йому, що провина лише на мені…

***

Дякую всім, хто терпляче чекає на продовження цієї книги!

Ви надихаєте продовжувати творити, незважаючи на усі негаразди. ДЯкую вам усім, що ви в мене є!

Ви - світло!