Розділ 3. Манон

Еріка Мур повільно йшла тротуаром по Іст-Гранд-Форкс, під затишними кронами дерев, вбраних в жовтогаряче листя. Під ногами шурхотіло: тут не поспішали прибрати доріжки, принаймні, не в будні. І рівненькі рядочки приватних будинків тонули в опалому листі, яке нашарпав за день вітер. Деякі оселі вже хизувалися геловінськими прикрасами, поки ще куценькими, навіть сором’язливими. То там на ганку світив помаранчевим боком гарбуз, то тут на дереві розтяглася фальшива павутина з величезним волохатим павуком. Еріка підозрювала, що принаймні в кожного другого павука в темряві світилися очі.

Втім, вона точно знала, що на зворотному шляху переконається в цьому. Посиденьки з Манон, до якої Еріка і прямувала, швидко не закінчувалися, її авто стояло на парковці перед департаментом, а таксисти частенько блукали в переплетінні вуличок цього району Гранд-Форсу, тож перед Ерікою майоріла перспектива прогулятися цим же тротуаром уже в темряві. Від цієї думки молода жінка проти волі здригнулася і тісніше загорнулася в пальто.

Не те, щоби Еріка боялася темряви. Вона вже давно зменшила кількість речей, які її лякали, до мінімума, видаливши звідти силою волі і залізним характером усе, що було іраціональним. Страх перед темрявою був якраз таки іраціональним.

Те, що лишилося в тому списку, можна було подолати силою тіла і волі. І того, й іншого в Еріки Мур було цілком достатньо, аби не боятися ходити у темряві. Вміння, засвоєні півтора десятки років тому, були її зброєю. як і пістолет, який вона тримала під рукою. Еріку не лякали гіпотетичні грабіжники.

Та все ж вона боялася. Це був той закарбований в ДНК страх жінки, за якою полюють. Остерігатися, зменшитися, не привертати увагу… Навіть коли в переслідувача немає імені, навіть коли й сам переслідувач — лише виверт уяви і генетична пам’ять поколінь.юю

Та переслідувач Еріки мав ім’я..

— Привіт, красунечко! — Манон Лендсголм чекала її на подвір’ї, загорнута в величезний пухнастий шалик, з якого визирало лише її обличчя  литки мініатюрних, ніби в Дюймовочки, ніг в яскраво-зелених уггі.

Манон тримала власний салон краси на Рівер-Роуд. Але Еріку приймала і вдома, в малесенькому кабінеті свого будинку, там, де починала свій шлях до мрії. Особливо, коли Еріці було зовсім сумно і хотілося побути в просторі без людей. Манон робила таку послугу лише для Еріки і у виняткових випадках. Я от сьогодні.

Еріка і Манон дружили зі школи. Цю дружбу не порушив навіть від’їзд міс Мур з Гранд-Форксу. Жінки підтримували зв’язок, тому не дивно, що після повернення Еріки в місто, дружба відродилася із новою силою.

— Привіт, Манон, — з подругою Еріка могла лишатися собою, тому розслаблено видихнула, опустивши плечі. — Дякую, що врятувала мене сьогодні…

— Ой, припини! — Манон міцно обійняла подругу,загорнувши в свій шалик, що більше нагадував плед. — Коли жінка хоче обрізати коси, її не можна лишати саму увечері. — вона підхопила Еріку під лікоть і потягнула до будинку, продовжуючи свій монолог. — Але попереджаю, каре я не робитиму тобі. Можеш навіть погрожувати мені пістолетом, але каре не буде! Ні за які гроші, тобі ця трижка не пасуватиме. Ми зробио тобі красу, от поачиш…

— І чорне волосся! — вклинилась Еріка.

— Ні, теплий каштановий, не темніше. Твоїм очам пасуватиме каштановий, от побачиш!

— Хоч би він про очі не згадав, — втомлено зітхнула Еріка, дозволивши Манон вести її. — Кольрові лінзи я не переживу…

— Він знову пише? — Манон спинилась, ловлячи погляд подруги. — Що на цей раз?

— Оду моєму волоссю, — гірко відповіла Еріка і переступила поріг, на ходу скидаючи пальто. — Ох, Манон… як мене пересмикнуло, ти би знала!

— Сонце, може досить? — Манон співчутливо торкнулася плеча Еріки. — Досить втікати від нього, ховатися… Ти ж… Ти ж, трясця, Еріка Мур! Поховай його остаточно, та й по всьому!

— Пропонуєш випустити в нього увесь магазин? — Еріка фальшиво засміялася. — Це навряд чи, я вже одного підстрелила цього року…

— До речі, як там твій підстрелений? — хитро примружилась Манон, удаючи, що їй зовсім не цікаво.

— Ну, він… лікується, — знітилась Еріка. — Ой, все! Досить! Я зараз не готова обговорювати такі речі, тож…

— Все розумію, — Манон розвела руками. — Ходімо в кабінет, змінимо тебе. І причастимось пастором Джеком, — підмигнула вона, демонструючи плояшку “Дже Деніелс”. — Як ти і замовляла!

— Я по келихи, — хихотнула Еріка, прямуючи до шафи з посудом. — Планую випити і забутись хоч на цей вечір. Як я змучилась… Коли це все закінчиться?

— Коли ти поставиш крапку, — філософськи промовила Манон і штовхнула стегном двері в кабінет. — Дзвони матері, попередь, що ти залишаєшся в мене. Бо я не хочу тебе відпускати в такому стані.

— Дякую, подруго! — на цей раз посмішка Еріки була щирою. — Що би я без тебе робила?

— Страждала би на самоті, звинувачуючи себе в тому, в чому ти не винна, — тихо промовила Манон і вже веселіше додала. — А тепер швиденько стрибай у крісло, доки мої руки можуть стригти рівно! І до біса усе, хоча би на сьогодні!

— До біса, — мов мантру прошепотіла Еріка і рішуче налила віскі в келих. — До біса…