Розділ 1. Любий щоденнику...

Любий щоденнику.

Напевно, тупо починати вести тебе, коли ти вже настільки доросла дівчинка, як я, але іноді варто спробувати. Я рекомендую своїм пацієнтам робити записи в їхніх щоденниках, але чомусь не роблю цього сама. Хоча мені, як ніколи раніше, потрібна допомога.

Мені складно зрозуміти, чого все ось так. І, можливо, якщо вести записи, то я зможу професійним оком поглянути на свою проблему з боку. Так, як я зробила би це у випадку з кимось іншим. Ну от, я вже починаю це робити, фільтрую слова, наперед прораховуючи, які саме “прапорці” будуть майбутніми маркерами для моїх досліджень мене самої.

Почнемо з початку…

Дорогий щоденнику!

Мені достобіса страшно! Я в паніці, я не сплю ночами через ті бісові листи від Коула, які він продовжує надсилати мені попри заборону листування зі мною. Він знову і знову знаходить мула, що довезе мені послання від нього. Через треті, четверті, десяті руки, але вони приходять до мене. Ці огидні, маніпулятивні і тригерні листи… Стоп!

Він не погрожує мені. Він просто не дозволяє мені забути про його кляте існування. Не дає жодного шансу викреслити його із пам’яті. Він сидить десь на периферії видимості, але я точно знаю — він є, він існує. І зовсім скоро він буде вільний.

І тоді мені кінець… Він прийде по мене.

Любий щоденнику, що мені робити?”

— Доню, каву будеш? — голос матері пролунав з кухні, висмикуючи Еріку з роздумів.

— Так, зараз іду! — озвалася вона, поспіхом закриваючи простий чорний блокнот в шкіряній обгортці. — Вже йду!

Блокнот вона купила на гаражному розпродажі неподалік від лікарні, де оперували детектива Джексона Малкольма, одразу після липневих подій. Тоді вона безцільно бродила вулицями, ніби загублений пес, і випадково вийшла до житлового кварталу, де й натрапила на цей розпродаж. Блокнот вона одразу запримітила, він виділявся на столі з усілякими яскравими дрібничками похмурою темною плямою. Еріка купла його за два долари, хоч і уявлення не мала, що писатиме в ньому. В ХХІ столітті ніхто вже не пише в блокнотах. Навіть Джексон Малкольм…

Але сьогодні вона дістала його з шухляди стола, відкрила на першій, пожовклій від часу, сторінці і зробила поки єдиний запис. В ХХІ столітті ризиковано довіряти свої думки хмарним сервісам і гаджетам з доступом в інтернет. Тобто — усім гаджетам.

Її думки і почуття мають залишитися не доступними стороннім…

Еріка запхала блокнот назад в шухляду, про всяк випадок прикидавши його різноманітним мотлохом, який матеріалізується ніби сам по собі в будь якому письмовому столі. Флайєри і візитки, пачки стікерів і дроти, старі навушники, брелки… Купа непотрібних речей, які не піднімається рука викинути на смітник. Вони надійно приховали те, що було дійсно важливе для неї — щоденник, в якому вона вперше за чотири роки наважилася написати те саме ім’я, яке боялася вимовити вголос.

Еріка глибоко вдихнула і рвучко закрила шухляду, струсила головою, відкидаючи навіть тінь думок про… нього. Глибоко вдихнула, поправила золотаве волосся і посміхнулася своєму відображенню. Посмішка, мов маска, щільно прилягла до її внутрішньої тривоги і неспокою. Ніхто і ніколи б не здогадався, що за цією посмішкою ховається страх.

Ніхто, окрім матері… Щойно Еріка увійшла в простору кухню, як місіс Мур схилила голову до плеча і пильно подивилася на доньку.

— Ти якась знервована, — не запитала, а впевнено ствердила вона.

— На роботі чомусь стало забагато, власне, роботи, — невимушено збрехала Еріка, а потім приправила брехню напів правдою. — Ну і хвилююся за Джексона, якщо чесно. Сьогодні він має їхати вирішувати з лікарем, чи допустять його до роботи, чи, навпаки, продовжать реабілітацію… А я, ніби як, причетна до цього, тому…

Місіс Мур поставила перед донькою чашку з кавою, присіла невроти  підперла рукою підборіддя.

— Коли люди хочуть збрехати, вони чомусь завжди говорять: “чесно кажучи”. Отакий парадокс…

— Мамо, не починай, — м’яко посміхнулася Еріка. — Я в нормі, просто дуже напружені дні. Все й одразу, плюс знову тиша від ріелтора…

Матір знову купилася на цей прийом, випрямилась на стільці і вже зовсім іншим тоном промовила:

— Ну то й не спіши з покупкою! Я ж не жену тебе з дому, доню? Мені здається, що ми цілком пристойно уживаємося вдвох… Тим більше, що зовсім скоро зима.

— А це тут яким боком? — Еріка поглянула на годинник і одним ковтком допила свою каву.

— Різдвяні свята, — ніби маленькій пояснила їй місіс Мур. — І взагалі, хто переїздить взимку? Якщо хочеш знати мою думку…

— Мамусю, я поспішаю, — Еріка швидко поцілувала матір в щоку, підхопила свою сумку і вийшла крізь кухонні двері на подвір’я. — Я подумаю над твоєю пропозицію! — вже знадвору крикнула вона, помахавши матері на прощання.

Авто завелося з пів оберта. Еріка лишила його прогріватися, а сама вирішила перевірити рівень мастила в своєму “Камаро”. Доки вона поралася біля авто, вулицею пройшов листоноша, привітно махнувши їй рукою.

— Вам лист, міс Мур, — гукнув він. — Уявляєте, справжній паперовий лист, така дивина…

Еріка вдячно кивнула немолодому вже чоловікові, що й досі розносив пошту рідним районом Гранд-Форксу, забрала з його рук конверт і швидко повернулася до авто, відмовившись тим, що поспішає на роботу.

Щільний папір палив пальці. Абсолютно незнайомий почерк на конверті, але Еріка знала, що всередині вона побачить аркуш, списаний вишуканим, майже каліграфічним почерком з красивими завитками літер.

“Привіт, моя кохана… Я сумую за тобою. Зовсім скоро ми знову зустрінемося, і я нарешті зможу торкнутися твого прекрасного золотавого волосся. Я вже говорив тобі, що воно нагадує мені сонячні промені? Сьогодні я знайшов ще одну асоціацію, на яку мене наштовхує згадка про твої довгі густі коси, які я так люби розчісувати.  Розплавлене золото! Сьогодні нам показували фільм про ювелірну справу, і там були кадри, на яких вручну виливали розплавлене золото у форми. І от цей метал виглядав точнісінько, як твоє волосся, що розсипалося по подушці…”