Вступ

— Гей, Джонні! — молодик в яскравій помаранчевій уніформі ув’язненого спинився поруч з охоронцем, що нудився поруч з огорожею, яка відділяла майданчик для прогулянки в’язнів від загального внутрішнього двору в’язниці Райкерс.

— Чого тобі, Шнапс? — мляво озвався охоронець Джонні, не відриваючсь від свого неймовірно захопливого заняття — споглядання чергового відео на телефоні, прикритому від камери спостереження його власним ліктем.

— Кажуть, ти завтра чергуєш на кухні, чи брешуть? — в’язень і собі сперся на огорожу, з іншого боку від охоронця.

— Ти ж знаєш, Шнапсе, я не ношу передачки, — Джонні заблокував телефон і виразно поглянув в очі в’язня. — Я тобі не мул.

— Ти віслюк, Джонні, — нахабно вишкірився молодик, не змінюючи ні пози, ні манери спілкування. — Тупий віслюк, який нажив собі проблем! — він раптово скинувся з місця, мов пружина, яку надто туго затягнули, і крізь крупні ячейки металевої сітки вчепився у сорочку охоронця. — Це моя в’язниця! — зашипів йому просто в обличчя, притягуючи ближче й ближче. — І якщо я накажу носити передачі — ти, трясця, це робитимеш, тупий смердючий шматок…

Джонні на мить завмер, панічно зиркаючи навколо себе в пошуках допомоги. Шнапс, ніби скажений пес, гарчав йому просто в обличчя, і, здавалося, навіть міцна металева сітка не здатна втримати його. Охоронець здригнувся, сліпо шукаючи на своєму поясі бодай щось, що можна використати на свій захист, і вже не чув за гукотом крові у вухах, що там ще говорив йому в’язень.

Та раптом короткий, але сильний удар по потилиці змусив Шнапса замовкнути і повільно осісти на землю.

Позаду нього стояв інший в’язень і з легким докором дивився на Джонні.

— Шокер тобі навіщо? — піднявши долоні вгору, аби інші охоронці, що з запізненням, але все ж зреагували на цей невдалий напад на їхнього колегу, не вирішили відкрити вогонь по ньому, запитав в'язень. — Ти новенький, так? Бачу, що новенький… Ніколи не відволікайся. Особливо із Шнапсом… Він псих…

Джонні окинув цього незнайомого йому в’язня порожнім поглядом. Він водночас ніби й бачив, а ніби не бачив високу кремезну статуру чоловіка років сорока, з величезним руками лісоруба, що одним могутнім ударом вирубив чималенького Шнапса. Та, незважаючи на розміри, цей незнайомець справляв враження цілком безпечного і доброзичливого хлопця.

— Ти мене захистив, — вражено промовив Джонні, врешті опанувавши себе. — Чому?

— Мені лишилося чотири місяці, — смикнув широким плечем чоловік. — Я хочу додому, чуваче, я просто хочу додому… До моєї дівчини… Мені не потрібні проблеми, розмієш? а Шнапс — то проблема, чуваче, то велика проблема, запам’ятай це. — він посміхнувся кутиком вуст. — і не ставай до цього козла спиною.

— Як тебе звуть, га? — запитав Джонні, жестом вказавши в’язневі, що врятував його, опустити руки.

— Коул Сандерс, — в’язень ледь помітно схилив голову. — Давай, бережи себе і не забувай про шокер, Джонні.

— Чим я тобі можу віддячити, Коуле? — коли той вже зібрався йти геть, запитав охоронець.

Сандерс замислився на мить, скоса спостерігаючи за тим, як відтягують Шнапса убік і ляпасами приводять до тями. Джонні вже майже пошкодував про цю свою пропозицію, але Коул здивував його.

— Якщо не важко, то… надішли листа моїй дівчині, добре? — попросив він, ледь помітно почервонівши. — Я вичерпав ліміт на цей місяць, а в неї день народження першого жовтня… Хотілося би, аби вона отримала листівку вчасно…

— І все? — Джонні розсміявся, нервово потираючи шию.

— Ну, так… Я ж кажу, мені лишилося чотири місяці… — обличчя Коула стало замріяним і майже щасливим. — І тоді я куплю собі найсмачніший подвійний чизбургер в світі і порцію ребер у пиві… тому… — він затнувся, ніби пожалкувавши про свою відвертість, ніяково зчепив пальці. — Тільки лист, якщо твоя ласка…

— Та не питання, Коуле, — кивнув Джонні. — Увечері на обході передаси мені, я зранку відправлю.

— Дякую тобі, бро! — жваво і радісно озвався Сандерс. — Ти добра людина, я не забуду цього!

І хоч голос його був доброзичливим, та посмішка, що розцвіла на губах Коула, лишила його очі холодними і спокійними…