ЧАСТИНА 2-7. Рим, Пенсильванія

— Ти брешеш… — Міссі підвелася і знов посунулася на мене.

Дік обхопив її ззаду обіруч.

— Е ні, так не піде! Та заспокойся нарешті! Що ж таке… 

Схоже, він дійсно не розумів, хто вони з кузиною. 

— Чого стала стовпом? Тікай, поки він її тримає! 

Я аж підскочила. Фантом проявився за пару ярдів (13) від мене. Чіткий і виразний, на якусь мить мені здалося, що він і справді мокне під дощем. Я потрусила головою, й ілюзія зникла. Бочком-бочком я погреблася в бік готелю, старанно обходячи кузенів по колу.  

— Тікай, Грейс! Хапай речі і драпай! 

Я так і збиралася, але… Міссі зламалася. Маріонеткою повисла в руках брата безвільно звісивши руки, й заридала, глухо й безнадійно. Дік важко зітхнув.

— Та годі вже, сестричко, годі. Таке життя, — він невміло поляскав її по спині. — Пішли назад, ти он мокра, мов хлющ, ще застудишся. Пішли, пішли, я побуду з тобою. Я ж пообіцяв, що ніколи тебе не покину. 

В мізках наче клацнуло. Нарешті в мене склалася картинка. В страшній аштабульській трагедії Міссі втратила коханого чоловіка й єдину дочку. Незмірне горе спричинило дивне перевтілення, і невтішна вдова лишилася довіку чекати повернення близьких. А люблячий кузен не в ту хвилину ляпнув, що завжди буде підтримувати її і, схоже, опинився ув'язненим в тій же часовій бульбашці.

— Діку… — покликала я.

Фермер похитав головою.

— Йди в номер, дівчинко, не бійся, я про неї подбаю. Вибач, що так сталося.

— Ви… знаєте, який зараз рік?

— Га? — спантеличився Дік. — Ти про що?

— Ну або яке століття?

— У тебе жар, мабуть. Міссі! — він підтягнув сестру й поставив вертикально. — Дівчинка геть хвора! Де лежать пігулки?

— Ти чого розпатякалась, Грейс? —  зашипів Фантом, та я відмахнулася.

— Діку… Містере Уілмоте, зараз дві тисячі двадцять шостий.

— Та хоч трьохтисячний, мені до того діла немає! Марш усі досередини!

— Закрий пельку, Грейс! — надривався Фантом.

— Коли загинули Фелікс з Уіллоу? Ви пам'ятаєте? Подивіться!

Я ткнула пальцем у надгробок. Чолов'яга сердито насупив брови і вже розкрив рота, аби прикрикнути, але так і застиг з відваленою щелепою, бігаючи очима по рядках на камені. 

— Минуло сто п'ятдесят років! Півтора століття, містере Уілмоте! 

Дік закліпав:

— Міссі… Що то за чортівня?

Хазяйка вирвалася й струснула головою.

— Зрозумів нарешті?

— Зрозумів… Що зрозумів?

— Я чекаю їх! Чекаю!!! — з істеричним криком Міссі ткнула пальцем в надгробок. — І я дочекаюся!!!

— Ви знали! — зойкнула я.

— А… як же я?

На Діка шкода було дивитися. Моментально обважніле лице помережали зморшки, пишні вуса обвисли, плечі згорбилися. Міссі мов наштовхнулася на невидиму перепону.

— Ти пообіцяв… що будеш зі мною. 

— Не сто піїсят же років! Ми привиди, чи що? 

— Ви не привиди, містере Уілмоте. Якщо чесно, я не знаю, що ви таке. 

— Але… як же це? Я ж собі просто живу. Хазяйную. Хожу до Чарлі перекинути чарчину. Чарлі! — спохопився Дік. — Якби він бачив мене сто піїсят років підряд, то сообразив би, що щось не те! 

Чолов'яга з надією вп'явся в мене очима. Я похитала головою. 

— В мене немає пояснень. Не знаю, як це працює. Може, оточуючі просто не звертають уваги. А може, вони думають, що ви — праправнук того першого Діка. 

Запала німа сцена. Хазяйка готелю непорушно застигла з уперто задертим підборіддям.

— Ідіотка, — процідив Фантом, і я, нарешті, звернула на нього увагу. 

Він збляк, риси перекошеного гнівом обличчя мов розмило дощем, гострі  кісточки випирали на стиснутих кулаках. Я не зрозуміла, яка йому віжка потрапила під хвоста. Глухий звук змусив знову обернутися до злощасних кузенів. Тримаючись за серце, Дік мішком осів на землю. Міссі зойкнула.

— Що з тобою? — вона впала на коліна, розпачливо обхопила руками його лице. — Діку! Діку, скажи що-небудь!

Та фермер лише хрипів, закотивши очі. 

— Допоможіть! — крикнула Міссі. — Діку! Ти не можеш лишити мене одну ось так!

Я присіла поряд:

— Відпустіть його, місіс Блест. Він заслуговує на спокій.

— Ні! 

З мене, звичайно, був ніякий проповідник, але я спробувала пояснити.

— Місіс Блест, послухайте… так не буває. Ніхто звідти не повертається. Принаймні, не в тому вигляді, як нам би хотілося. Якщо станеться диво, і ви знов зустрінете ваших рідних, то не зрадієте. Повірте, я багато чого набачилася. Де б вони зараз не були — краще залишити так, як є.

Хазяйка дивилася на мене помертвілими очима, дощ стікав по її чолу, по щокам. Дихання Діка уривалося все частіше. 

—  Півтори сотні років, місіс Блест. Хіба ваш чоловік зрадів би, якби побачив, що ви з собою зробили? І… це ваше життя, але ви ув'язнили з собою брата. Він любить вас, то невже він заслуговує на ось це? Він міг одружитися, народити дітей, бавити онуків… 

Дік захрипів, і Міссі мов отямилася. Вона підвелася і пішла до могили, раз по раз ковзаючись по мокрій траві. Зупинившись, вперлася лобом у вербу і так завмерла. Я мовчки спостерігала. Здається, це вперше за все життя я відчувала щось схоже на співчуття до нечисті. Мабуть, тому, що не була впевнена, чи можна назвати кузенів нечистю. 

Ще один хрип привів хазяйку до тями. Вона обернулася, кинула сповнений болю погляд на брата, після чого підняла ліхтар, відкрила дверцята й двома пальцями загасила свічку. Наступної миті ліхтар повалився на землю. Кузени зникли, а мене накрила хвиля крижаного холоду.

— Яка ж ти нікчема, Грейс, — прошипів Фантом й розчинився слідом за ними.

Зі змішаними почуттями я підійшла до пам'ятника й поставила ліхтар на місце. Небо розпанахала величезна блискавка, і в її світлі я побачила, як змінився напис.

Фелікс Блест

1828 — 1876

Уіллоу Блест