ЧАСТИНА 2-6. Рим, Пенсильванія

Саме тоді Міссі повернулася, несучи тацю з паруючими чашками й ідеальної форми брауні. Під пронизливим поглядом хазяйки я потроху цідила гарячущий чай, колупала тістечко й міркувала, як би зранку непомітно вислизнути. Зробивши останній величезний ковток — аж сльози виступили — я підхопилася, скоромовкою випалила: "Дякую, надобраніч", і майже побігла до себе. 

Мого одягу так і не було. Я перевірила рюкзак — наче все на місці, включно з телефоном. Згадавши про Аву, я увімкнула його й набрала номер. Так, не дивуйтеся, Алан наполіг, щоб усі з "Незламного п'ястука" знали номери один одного напам'ять. І ось, нарешті, мені це знадобилося. Як назло, мережа не ловила. Безуспішно походивши по кімнаті, я зрозуміла: або треба виходити на пошук зв'язку, або відкласти дзвінок на потім. За вікном все ще лило. Давай Грейс, лягай спати, а завтра буде видно. Здавалося б, логічно, але чомусь на цей раз логіка не спрацьовувала. Мені було дуже неспокійно. Я відкрила навстіж вікно і, зіщулившись, вилізла під дощ. 

Прикриваючи телефон рукою, я побігла вліво, потім вправо, і нарешті зв'язок з'явився, хоч і дуже слабкий. Натхненна успіхом, я почалапала далі, крізь напівкруглу арку в білій загорожі, нарешті зловила стабільний сигнал і радо набрала Аву. Слухаючи гудки, роззирнулася. Оце маєш! Я опинилася на міському цвинтарі. Виявляється, готельна ділянка з ним межувала. Чекаючи відповіді, я вивчала пам'ятники й раз по раз оглядалася на арку. 

Майже на всіх надгробках були викарбувані плакучі верби. Напівстерті часом дерева підсилювали і без того тоскне враження. Не розумію, як можна назвати дочку Уіллоу, живучи в такому місці. Навіть для родини євангеліста це здавалося занадто. Ото назвали й накаркали! Та де це Аву носить??

Мою увагу привернув вогник на одній з могил. Я повільно пішла вперед, рахуючи гудки. Ще п'ять — і все, кладу трубку! Світло йшло від ліхтаря, всередині якого тремтіло полум'я великої білої свічки. Верба на пам'ятнику збереглася чудово, мабуть, тому що його виточили з дорогого граніту. Я нахилилася прочитати напис (так, знову, минула ніч мене нічому не навчила):

Фелікс Блест

1828 — 1876

Уіллоу Блест

1854 — 1876

Я чекатиму

"Подружжя", — майнула перша думка, але тут до мене дійшло. Я позадкувала, вмовляючи себе, що це просто співпадіння, містечко крихітне, тезок має бути повно, всі один одному родичі…

— Алло? — донеслося з трубки. 

— А… Аво… Тут така срань!

— Грейс? Грейс, це ти? Ти де?

— В Римі.

— Як ти потрапила в Італію? В тебе ж немає паспорта!

— Не в тому Римі. 

— Ми з ніг збилися, тебе шукаючи! Що сталося? Назви адресу!

— Рим, штат…

Я спіткнулася й полетіла навзнак. Телефон вдарився об надгробок й згас. Ковзаючись на мокрій траві, я підібрала слухавку 

— Іві…

Просто на вході у цвинтар, склавши руки на грудях, стояла Міссі. Біла арка ніби підсвічувала її фігуру, краплі дощу сріблом виблискували на волоссі. Я заклякла. Хазяйка готелю посміхалася, і її божевільна посмішка лякала мене найбільше. Як же викрутитися?

— Ой, місіс Блест! Ви мене налякали! 

Навіть брехати не прийшлося. З тією ж моторошною посмішкою хазяйка рушила назустріч. 

— Дуже холодно, місіс Блест, повернемося в готель?

Не звертаючи уваги на прохання, Міссі міцно взяла мене за передпліччя й потягла до надгробку з лампадкою.

— Я дочекалася…

— Відчепіться! — вереснула я, викручуючи їй руку і штовхаючи на землю.

— Що тут коїться? — пробасив ззаду Дік.

— Вона цокнулася! Ваша сестра…

Я вдавилася словами. До мене дійшло: якщо вони кузени, то… Я випустила Міссі й позадкувала.

— Тримай її, Річарде! Дощоклик пообіцяв повернути Уіллоу й Фелікса, якщо я віддам йому ось цю. Він знайде для них місце на індіанському цвинтарі! Вони повстануть, і ми проживемо довге нормальне життя, як судилося!

— Дощоклик? Міссі, ти сказилася? Це ж дитяча побрехенька! 

— Я не зупинюся!

Я переводила очі з брата на сестру. Хто були ці істоти, які жили вже дві сотні років? Що тут взагалі відбувається? 

— Міссі, схаменися! Мертвих неможливо повернути! Змирися нарешті!

— Закрий рота, недоумку! — вереснула хазяйка, остаточно втрачаючи рафіновану витримку. — Я стільки чекала, і нарешті доля зглянулася! Дощоклику потрібна ця дівка, а мені — родина, і ми зробимо обмін!

Наче у відповідь на її слова сяйнула блискавка, і дощ припустив ще сильніше. Думай, Грейс! Думай! На що там вона хоче тебе обміняти? На… стоп. Який ще цвинтар?

— Місіс Блест, ви говорите про індіанське кладовище у Римі, штат Мен? Яке воскрешає?

— Ти звідки про це знаєш? — прошипіла хазяйка.

— Бо я щойно звідти. Цей Дощоклик, він вас обдурив. Те місце… воно воскрешає тіла, лише тіла, вселяя в них злий дух. Але навіть з цим… у вас же немає тіл, місіс Блест. Дік сказав, Фелікса й Уіллоу не знайшли. Вам немає кого ховати на цвинтарі абенакі. Ви нічого за мене не отримаєте!