ЧАСТИНА 2-5. Рим, Пенсильванія

Під гарячим душем я відмокала дуже довго, аж поки відчула, що зашпори відійшли. Коли вийшла, на ліжку на мене чекало довге біле плаття в блакитний горох, білі панталончики, білі панчохи й блакитні лофери, все ношене, але чистісіньке. Мого одягу не було. Знизавши плечима, я натягла на себе запропоноване вбрання (крім панталонів і панчох, фу!), повернулася до дзеркала й пирхнула. Ну чисто вихованка пансіону благородних дівиць. Картину псували скуйовджене волосся й синці під очима. 

Стукіт у двері застав мене за спробою висушити голову рушником: фену в номері не виявилося. 

— Заходьте! — крикнула я, випроставши на волю лице.

— Іві, вечеря накрита. Приєднуйтеся.

Вечеря? Нічого собі, оце так милість.

— Хвилинку! 

Я спробувала пригребти свою руду гриву в більш-менш пристойну подобу зачіски. Результат вийшов так собі, але… я ж не випускний збираюся. А шкода. Випускного в мене не було. Малою я заглядалася на старшокласниць, які виступали на височенних підборах, гордо задираючи увінчані квітами чи навіть діадемами голови, під руку зі старшокласниками, що кожні тридцять секунд пересмикували плечима, незвичними до костюмів. Потім стало не до того. А потім… потім я поспіхом запхала в наплічник якісь труси й футболки, забрала двадцять доларів з кухонної шухляди і втекла до Сіетла.

Накритий на три особи стіл у вітальні сяяв білосніжним посудом. Коли я з'явилася в дверях, Міссі й Дік так вп'ялися в мене поглядами, що я завмерла мов укопана. 

— Срань господня, — нарешті охнув Дік, —  та ж ти викапана…

— Сідайте, Іві! — перебила його Міссі. 

Брат з сестрою сиділи один навпроти одного, тож мені довелося вмоститися між ними обличчям до каміну й спиною до дверей. Я відразу відчула себе незручно, звикла контролювати вихід. Дік було склав руки в молитовному жесті й схилив голову, та його кузина різко кинула:

— Смачного!

Чолов'яга дещо спантеличився, але тут же зосередився на печені, яку хазяйка наклала усім з великої тарелі, додавши на гарнір хашбрауни (9).

— О, тушені потрошки! Як бабця робила! 

Міссі налила Дікові вина, потяглася до мого келиха, але я швидко прикрила його долонею.

— Дякую, я не п'ю.

Це було чистою правдою, батькові фокуси зробили мене тою ще непиякою. Міссі ледь підняла брови, але наполягати не стала, налила собі і підняла келих.

— За зустрічі й приємні несподіванки.

Це я-то приємна несподіванка? Отакої, а по прийому й не скажеш. Але тут в животі забурчало від голоду, тож я схопила виделку і накинулася на їжу, з поваги до хазяйки намагаючись не плямкати. Кілька хвилин минули в мовчанні.  Втишивши перший голод, я відірвалася від тарілки й наштовхнулася на прикрий погляд крицевих очей. Міссі вишукано тримала прибори, майже не торкаючися їжі. Мене кинуло в жар від сорому — я знову забула про ножа! Як я не старалася, мої знання етикету зяяли проваллями. Я мимоволі стиснула виделку в кулаці, потім схаменулася й поклала на стіл.

— Дякую, місіс Уілмот.

На дні її очей щось здригнулося.

— Бліс. Місіс Філіп П. Бліс.

— Було дуже смачно, місіс Бліс. Я піду спати. Дуже втомилася.

— Будь ласка, залишіться ще ненадовго, Іві. Я заварю трав'яний чай, він піде вам на користь. І я спекла брауні. (10)

— Та посидь ще з нами, — підтакнув Дік. — Таких брауні, як у Міссі, не знайдеш і в Чикаго. Сам Рузвельт би їв! 

Нічого не знаю про кулінарні смаки містера Рузвельта, але відмовлятися від брауні було нерозумно, хто знає, коли мені вдасться поїсти наступного разу. Та й сили знадобляться, бач, що робиться. Я кивнула.

Ми мовчки доїли свої порції. Міссі з Діком випили ще по келиху. Тиша за столом мене напружувала. Дік наминав, аж за вухами лящало, і покректував від задоволення. Міссі сиділа рівнісінько, мов стовп проковтнула, і несхвально на нього глипала. Нарешті фермер задоволено відригнув, вилив у свій фужер залишки вина й задоволено відкинувся на спинку стільця. Хазяйка ледь помітно  поморщилася й заходилася збирати посуд. Я підскочила, щоб допомогти, та вона зупинила мене жестом і похитала головою. 

— Я не терплю чужих на своїй кухні.

Вона вийшла й загриміла приладдям. Дік зробив добрячий ковток. 

— Ти їй подобаєшся, — несподівано видав він, а на моє недовірливе хмикання пояснив: — Бач, вона тобі платтячко Уіллоу дала. 

— Чиє?

— Та дочки ж своєї покійної.

— А, — тільки й зронила я. 

Під платтям відразу все засвербіло, так мені захотілося його скинути. Та Дікові не потрібний був активний співрозмовник, він просторікував далі: 

— То страшне було. Філіп, чоловік її, повертався з Клівленда, він там в церкві на запрошення проповідь читав і співав. В нього знаєш, який голос був! Чисто орган. І госпели сам писав, ех… Але ж кажуть ото, як Бог кому багато талану дає, то життя вкорочує, бо не заслужив цей світ багато краси. Таке воно, життя. 

Він посумнів і аж сльозу пустив. Терпіть не можу, коли чоловіки плачуть!