ЧАСТИНА 2-4. Рим, Пенсильванія

Сонце вже й справді сідало, тож йшла я швидко. Ні посріблена виделка в кишені, ні дві жмені морської солі чомусь не заспокоювали. На додачу набігла хмара й  почало накрапати. Я натягла куртку, та це не допомогло: за кілька хвилин мжичка переросла в дощ, а той — в справжню зливу. Мені стало шкода себе, я уявила жалюгідну фігурку, що бреде по узбіччю сама-самісінька, і аж схлипнула. Найгірше було, що я не мала грошей на готель (це якщо в Римі, штат Пенсильванія є готель), тож мені світило пересидіти ніч на вокзалі (це якщо в Римі, штат Пенсильванія є вокзал), а в гіршому випадку під мостом (це якщо в Римі, штат Пенсильванія є міст). 

Шоссе знову повернуло — щиро не розумію, чому не можна було прокласти нормальну рівну дорогу, тут же ні гір, ні полів — і я зупинилася. Попереду на протилежному узбіччі стояв припаркований пікап з увімкненою аварійкою, а поряд стовбичили дві фігури. Через пелену дощу я не могла розібрати, хто це, і зараз лихоманково розмірковувала, йти далі чи перечекати під деревом. Щось мені в цій картині муляло 

Порив вітру жбурнув мені в лице повну жменю води, і це вирішило дилему, бо захлинутися посеред дороги було такою собі перспективою. Я рушила, не відриваючи очей від підозрілої парочки, яка несподівано рушила в бік лісу. Мій інстинкт завив пожежною сиреною. Озирнувшись, я перебігла дорогу і щойно присіла за машиною, як мене накрило крижаним холодом. Один з тих, попереду, точно був привидом, і те, що вони прямували до лісу, мені геть не подобалося.  Я зітхнула, набрала останню жменю дорогущої морської солі й стрибнула вперед. 

Застукати примару зненацька було запорукою половини успіху.  На моє щастя, вони не встигли відійти далеко. Я висипала всю жменю на голову тендітній нареченій в пишному платті й вельоні, що закривав обличчя. Привид зник, я підсковзнулася на мокрій траві й боляче впала на дупу, а врятований мною чоловік застиг, мов стовп, по-дурному кліпаючи очима.

Я спробувала звестися, та знов підсковзнулася. Клятий дощ! Тепер я не просто мокра, а ще й брудна. Перший ліпший поліцейський загребе в ділянку! Ця перспектива мене не влаштовувала, адже є шанс, що мене впізнають, а стати героїнею заголовків "Колишня знаменита мисливиця на привидів опустилася на дно суспільства" не хотілося. Нізащо не дам Алану шансу зверхньо кинути: "Я так і знав".

— З тобою все в порядку?

Я струснула головою, відволікаючися від своїх думок. 

— Встати можеш?

Чоловік простягав мені руку. Я швидко окинула його поглядом: типовий реднек передпенсійного віку з сивими кошлатими вусами й лисіючою сивою головою, в картатій сорочці, джинсовій куртці й джинсах, що дивом трималися під чималим черевцем. В п'ятницю увечері ходить до бару, в неділю зранку до церкви, а весь тиждень гарує мов проклятий, щоб звести кінці з кінцями. Наче нічого небезпечного. Вже що-що, а розбиратися в людях я навчилася — життя змусило.  Я взялася за міцну зашкарублу долоню й нарешті піднялася. Чоловік придивився до мене й цокнув язиком.

— Ти звідки тут взялася, дитино? Чи ти з тої ж свайби, що й ця… Тю. А куди вона ділася?

— Я її розвіяла. То привид був, дя. 

— Привид? Який ще привид? Чи… То ти з тих?

Я кивнула, дивлячись йому прямо у вічі.

— От зараза! — чоловік почухав потилицю. — Ото я вляпався. Спасіба, чи що.

— Нема за що, дя, — ввічливо кивнула я.

— А ти що тут забула посеред дороги? 

— Ну… — я опустила очі, лихоманково розмірковуючи, що відповісти. 

— Що, посралася з хлопцем, і той паскудник викинув тебе з машини? 

Чолов'яга підкинув чудову версію.  Я дрібно закивала й шморгнула носом, навіть прикидатися не прийшлося, бо вже добряче підмерзла.

— Сідай давай, підвезу. Куди тобі?

— В… в Клівленд! — випалила я.

— Далеченько, — протягнув чоловік. — Давай я тебе довезу до Риму, там моя сестра двоюрідна готель тримає, я до неї їду, шіісят год одпразнувать. Переночуєш, а завтра розберемося, як тебе до Клівленда доправити. Та ти не бійся! Грошей з тебе не візьму, ти ж мене спасла! 

— Дякую, дя! 

Я притьмом забралася в кабіну й захукала на задубілі руки.

— От нещастя, — пробурчав чоловік, витяг з-за сидінь стару ковдру і кинув мені на коліна. — Кутайся. Мене звуть Дік, Дік Уілмот. 

— Іві, — коротко буркнула я, вирішивши назватися другим іменем. Наче й інкогніто зберегла, але й не заплутаєшся, якщо що. 

— Поїхали, Іві.

За чверть години пікап припаркувався. "Плакуча верба, нічліг і сніданок", — прочитала я вивіску, а Дік Уілмот вже відкрив двері і загорлав:

— Міссі! Агов! Ти тута? Ми приїхали!

Я зайшла слідом за ним в кімнату, залиту теплим жовтим світлом. Схоже, вона слугувала і салоном, і рецепцією. Зліва стояла стійка з розгорнутою книгою реєстрації, а справа — нічого собі! — палахкотів камін. До нього я й підбігла, встромивши руки мало не в полум'я. Аж постогнуючи від блаженного тепла, я роззиралася, все більше дивуючися. Останнє, що я сподівалася зустріти в цій глушині, це ось так оздоблену кімнату. Великий круглий стіл, накритий білосніжною накрохмаленою скатертю, два журнальні столики з мереживними серветками, кілька низьких крісел і диванчиків, вздовж стіни — шафа, вщент забита книгами.