ЧАСТИНА 2-3. Рим, Пенсильванія

— Ти що коїш! Прокидайся! Прокидайся! — кричав хтось мені у вухо.

Я розліпила очі.

Оце так поворот.

Я стирчала посеред автобуса, стискаючи в руках милицю, поруч вищала дівчина — господиня костура. А наді мною нависав надзвичайно розлючений водій. На цей раз справжній.

— Наркоманка! — верескнув хтось збоку.

— Ти лунатичка? — Водій схопив мене за шкірки і гарненько струснув. — Та я тебе в поліцію здам!

В цю мить за його спиною пролунав вереск. Усі обернулися. З крісла в прохід завалювалася та сама бабуся, якій Чарлі перерізав горлянку у моєму сні. На сусідньому сидінні не своїм голосом репетувала її подружка.

— Місі! Місі, що з тобою! Вона вмерла-а-а!

— Срань господня… — тільки й вимовив водій, відпускаючи мене.

В автобусі почався чисто кінець світу. Стара кричала, пасажири йойкали й перешіптувалися, водій дзвонив 911, дівчина відібрала у мене милицю і тепер сиділа, стиснувши її обома руками й кидаючи на мене злісні погляди.

Я потихеньку позадкувала до свого місця, потягла з полиці рюкзак й сторожко озирнулася. Здається в хаосі, що заполонив автобус, на мене ніхто не звертав уваги. Я почала пробиратися до виходу. Та, на бога, дорогу перегородила та сама невдачлива бабця. Вона звісилася в прохід головою та руками, а її подруга все охала і верещала. Довелося брати ініціативу на себе.

— Покладіть її на підлогу, може вона ще жива! — кинула я водієві. Той відірвався від телефону. — Поспішайте! Чи є медики в автобусі? — гарикнула я в салон.

— Гей, хлопче, а ну допоможи, — махнув водій підлітку, у якого уві сні я відібрала наплічник. 

Поки вони вовтузилися, я бочком-бочком пройшла до виходу, намагаючись не привертати до себе увагу. Не хотілося засмучувати попутників, але чомусь я була впевнена, що бабця безповоротно мертва.

Вискочивши з автобуса, я чкурнула аж бігом, і тільки за поворотом перейшла на швидкий крок. Чесно кажучи, кількість пригод, які впали на мою голову за лічені дні, приголомшувала навіть з урахуванням мого багатого минулого.

Я мало що тямила про те, що відбувалося за межами штату Вашингтон.  Поки жила з батьками на фермі, впахувала цілими днями, в проміжках відвідуючи уроки й намагаючися врятуватися від привидів. Про привидів я знала все. Коли батьки зрозуміли, що я їх бачу, це, мабуть, стало найкращою подією їх життя за останні двадцять років. Вони здавали мене в оренду усім підряд: сусідам, власникам магазинів, орендаторам квартир. Всім, хто бажав перевірити, чи то привид лютує у їх власності, чи каналізацію прорвало, чи якась паскуда підклала креветку під плінтус. Скільки разів я тікала від гвалтівників, ховалася в кущах від п'яних підлітків, бігла в сутінках додому, стискаючи жменю солі в кишені… 

Штат Вашингтон заполонили привиди, і іншим чудовиськам у нас просто не лишилося місця. Зрозуміло, я чула про Криваву Мері та Слендермена, але завжди вважала їх страшилками для дітей. Та чи насправді це були просто казочки? Я ніколи не думала про потойбіччя системно — системність взагалі не моя сильна сторона — але тепер, коли я крокувала потрісканим асфальтом вісімдесят шостої траси, у мене не було іншого заняття крім як міркувати.

Все-таки, чому в Штатах стільки міських легенд? Може, цим ми компенсуємо свою коротку історію? П'ять сотень років — термін пристойний, але не надто значний у масштабах історії людства. Та й живемо ми як перекотиполе, катаємось від океану до океану куди вітер повіє. Он Айша, моя напарниця в нью-йоркській кав'ярні, була родом з Техасу, я насилу розуміла її південний акцент. А її рідна сестра втекла з дому до Голлівуду.

А, може, в США межа між нашим світом і потойбіччям дуже тонка? Така наче марля, і крізь дірки до нас лізе всяке? 

А може… Ох. Я аж зупинилася. А якщо це я приманюю неприємності? Може, я стільки вистежувала привидів, полювала на примар, цілодобово жила потойбіччям, що нахапалася їх скверни, і тепер притягую до себе нечисть мов магнітом?

Так, стоп. Я подумки махнула на себе рукою і закрокувала далі. У штаті Вашингтон я нічого такого не помічала. На мене не вистрибували з кожного куща духи невинно вбитих кроликів. Ну, тобто вистрибували, але не частіше ніж на будь-якого сусіда. І, знову-таки, тутешня нечисть дуже сильно відрізнялася від звичних мені привидів. Більш-менш схожим на примару був хіба що Гордон Джозеф, та й той видавався надто матеріальним. Кролик з Риму, штат Мен, виявився ожилим трупом. А водій Чарлі-без-лиця… цей був зовсім незрозуміло чим. Щось я не пригадую, щоб дортуарівська примара хоч когось прикінчила. Якби не Фантом…

Фантом.

Що в моєму сні робив Фантом?

Я зрозуміла, що з тієї ночі жодного разу про нього не згадала. Це було дуже дивно. Я вщент розбила кришталеву кулю — його єдину прив'язку до нашого світу. У грудях важким холодним каменем заворушився сором.

Я озирнулася. Дорога була порожня. Ні машин, ні супутників. Тьху, які ще супутники на трасі посеред лісу?

— Гей! Фантоме! — тихенько покликала я.

Не знаю, що я очікувала почути, але відповіді не було.

— Ну і чорт з тобою! — буркнула я і рушила далі у бік, куди вказувала табличка "Рим, Пенсильванія, 20 миль". Щастить мені на бісові Рими!