ЧАСТИНА 2-1. Рим, Пенсильванія

…Я здригнулася і розплющила очі. Невже примудрилася задрімати? У скронях стукало, серце калатало. Напевно, мені наснився кошмарний сон, ось тільки в пам'яті нічого не залишилося.

Я потрусила головою, розганяючи дурман. У салоні автобуса було темно. Дивно, не могла ж я проспати аж до вечора. 

Я визирнула у вікно. Перший погляд заспокоїв: ті самі осінні поля, тьмяне низьке небо, зграї ворон, опудала... Останніх надто багато. І вони були лякаюче реалістичними. Ми проїхали повз ділянку кукурудзи, на голові чергового страхопуда сиділа величезна ворона, швидше навіть ворон. Птах подивився мені просто в очі і з розмаху довбонув гострим дзьобом голову, прикриту обдертим канотьє. Я здригнулася: спросоння здалося, що опудало смикнулося всім тілом. Я притулилася носом до скла, проводжаючи поглядом кукурудзу, що стрімко тікала в далечінь. Клянуся, ворон дивився мені вслід. У його дзьобі бовтався безформний клапоть.

Автобус тим часом помчав швидше, підстрибуючи на вибоїнах. На поворотах нас так сильно заносило, що рюкзаки з верхньої полиці загрожували впасти в прохід. Я, звичайно, погано зналася на громадському транспорті, але підозрювала, що навряд чи водіям доплачують за швидкість. Навіть якщо припустити, що безпека пасажирів у них не в пріоритеті, за розбитий автобус по голівці не погладять.

Насилу відірвавшись від скла, я оглянула салон. Людей у ​​автобусі було небагато. Довелося підвестися, щоб оцінити обстановку.

Усі мої супутники спали.

Мене мов приском обсипало. Я схопилася і кинулася до підлітка, який сидів на два ряди далі.

 — Агов! 

 Жодної реакції. Я наважилася і затрясла його за плече.

— Прокидайся!

Автобус круто повернув, я ледве встигла вчепитися в узголів'я сидіння. Голова хлопця перекотилася на інше плече. Він не прокинувся. Не встигнувши вирівнятись, автобус заклав наступний віраж. Я не втрималася і боляче вдарилася стегном об поручень.

 — Та ви що, збожеволіли? — гримнула, розвернулась і пішла до водія.

У дзеркалі заднього виду обличчя було не розгледіти. Автобус бовтало з боку в бік, і я встигала помітити то чорні штани, то яскраво-зелений светр. "Вирядився, як на Різдво, — подумала я, хапаючись за сидіння. — Невже напився?"

— Стійте! — крикнула я знову.

Автобус різко загальмував, я не втрималася і полетіла вперед, приземлившись рачки. Багаторічні тренування не пройшли дарма: я встигла згрупуватися і одразу схопилася на ноги… Слова застрягли у горлі.

Водій підвівся і вийшов у прохід. Його обличчя приховувала вицвіла бейсболка. Схожу одягав мій тато в ті рідкісні дні, коли тверезим вибирався до церкви чи на ярмарок. Чоловік підняв руку і повільно провів по поручню. Сніп іскор бризнув з-під його пальців, засліплюючи мене, я аж очі інстинктивно прикрила. Водій бридко засміявся й рушив уперед. Я сахнулася: його спотворене обличчя зі зморщеними шрамами на місці очей і носа світилося химерним зеленим, шкіру вкривали струпи від погано загоєних опіків, між розчепіреними пальцями проскакували сині блискавки. 

Моя рука завченим рухом сіпнулася до пояса. І я знову — вкотре за останню добу — вилаялася, цього разу вголос.

— Погана дівчинка, — проскреготів водій. Змовилися вони, чи що? — Я відучу тебе від таких слів.

Я відступила, бігаючи очима навколо у пошуках хоч якоїсь зброї. 

 — Ну, куди ж ти. Хочеш погратися? Давай пограємось. — Водій знову пусти сніп іскор своїми моторошними пальцями. — Цур, я веду. Раз, два, Чарлі пора… (1)

Я відступила. Під руку потрапив рюкзак сплячого пацана. Його я й шпурнула у водія. Той спалахнув, відбиваючи його, мов вправний регбіст, з пропаленої дірки на підлогу посипалися книги.

 — Три, чотирі, закрий двері. 

Водій з мерзенним хихиканням стусонув рюкзак. Я відступила ще на два кроки. Навколо не було нічого підходящого, зовсім нічого.

 — П'ять, шесть, стисни хрест.

Хрест мені жодного разу не допоміг. Але в мене залишилася... точно! Я полізла в кишеню лонгсліва й кинула вперед жменю солі. Є в неакуратності свої плюси. Більшість кристалів розсипалася по підлозі, але частина прилетіла прямо в обличчя божевільного водія. Той зупинився, гнівно загарчав і вишкірився.

— Бридке, мерзенне дівчисько. Думаєш, якщо Чарлі підсмажили, треба ще й посолити до смаку? Від мене багато хто намагався позбутися, але це їм так не минуло!

Він пересмикнувся, з дірки на щоці блиснули оголені зуби.

— Сім та вісім — спати всім!

Змахом руки водій розпоров блискавкою горло мирно похропуючої старенької. Кров бризнула фонтаном, я зойкнула. Бабуся завалилася набік, заливаючи підлогу кров'ю. Та що вразило мене найбільше, вона навіть очі не розплющила. Вмираючи, старенька продовжувала спати.

(1)  Чарлі-без-лиця (англ. Charlie No-Face) — Реймонд Робінсон (1910 — 1985),  житель американського штату Пенсільванія. В дитинстві він був вражений електричним струмом, дивом вижив, але був страшенно понівечений: втратив обидва ока, ніс, частину вуха і одну руку. Робінсон не хотів з'являтися на публіці при світлі дня, боячись викликати паніку своїм виглядом, тому завжди гуляв ночами. Машини збивали його щонайменше кілька разів. Місцеві жителі регулярно збиралися на його шляху, щоб побачити на власні очі й потеревенити. Робінсон став місцевим міфом, а реальну історію його життя з часом замінили міські легенди. У пенсильванському фольклорі він став «Зеленою людиною», співробітником енергетичної компанії, який постраждав від лінії електропередач, після чого отримав тяжкі каліцтва і з тих пір ховався в занедбаному будинку. Його шкіра почала світитися зеленим,  і він набув дивовижних здібностей, лякаючи й вбиваючи ночами людей.