ЧАСТИНА 1-7. Рим, Мен

Він простяг мені чашку чаю і підсунув поближче печиво. Я зітхнула й коротко розповіла свою історію. Деякі деталі опустила. Наприклад, про свої почуття до Алана, про кришталеву кулю, ну тобто про все, що стосувалося мого розбитого серця.  Охоронець слухав, не перебиваючи.

Я замовкла і вгризлася в печиво, даючи зрозуміти, що історія закінчена.  Охоронець смішно поворухнув бровами.

— І варто було тікати з одного узбережжя на інше, щоб і тут лізти в пекло?  Тобі що, жити набридло?

Я невиразно промичала набитим ротом.

— Гаразд.  Я розповім тобі, що знаю про заповідник, щоб ти туди більше не лізла.  І ще аби запам'ятала: хоч у нас тут не було навали примар, своєї нечисті вистачає з надлишком.  І звички у неї особливі.

 Він одним ковтком допив свій чай і продовжив.

 — Піраміда стоїть на місці старого індіанського цвинтаря. Коли вирішили створити заповідник, обстежили всю територію. Там багато дивних будівель, ніхто не пам'ятає, звідки взялися. Але їх поставили на облік, стежку ось проклали і почали водити школярів та туристів.  І хоч стежка проходить далеко від піраміди, туди ні-ні, та й прокрадалися діти — ховати своїх улюбленців. Усі ті пірамідки, про які ми спотикалися, — надгробки цвинтаря свійських тварин. І як на мене, їх забагато. Я б давно обніс те місце десятифутовою стіною, ще й колючим дротом обмотав.

 Я вухам не вірила.

— Вони що — справді воскресають?

 — Ні.  Кролик, якого ти бачила, був схожим на живого?

 Я похитала головою.

 — Ось такими вони стають.  Умерцями.

 — Але навіщо їх продовжують ховати?

 Охоронець знизав плечима:

— Діти.  Вірять у всяке.

— А Гордон Джозеф?

— Паршива історія. Хлопець по п'яні поцупив татків "мустанг" і поїхав вночі кататися. Не знаю, що сталося, але відразу за входом до пташиного заповідника він на повній швидкості врізався у дерево.  Автомобіль практично рознесло на частини, а хлопцю відірвало голову. Мати відразу збожеволіла. А батько... виглядав він нормальним, та тільки зовні.  Хтось нагадав йому страшилку про цвинтар домашніх тварин.  Джозеф-старший мав зв'язки в муніципалітеті, ось і вибив право поховати сина в заповіднику. Наступної ночі будинок Джозефів згорів. Пожежники знайшли трупи Джозефа-старшого і його дружини. За офіційною версією стався нещасний випадок.

 Від цієї розповіді у мене мурашки по шкірі пішли.

— Але… якщо ви знаєте, чому нічого не зробите?

— Що, наприклад?

— Ну, я не знаю… Розвалити ці піраміди, випалити все.  Та хоч сіллю засипати!

Охоронець похитав головою.

 — Це тобі не ваші міські привиди.  У заповіднику мешкає старе тисячолітнє зло.  Його сіллю не виведеш.  Думаєш, ти перша тут така розумна?  Кілька років тому у хлопчика з Кенсінгтон Террас здохнув кролик.  Снупі звали.

 Я сіпнулася.

 — Пацан вирішив воскресити улюбленця. Пробрався в заповідник — йому тільки й було що через дорогу перейти та прогулятися — і закопав кролика. Вночі батьки прокинулися від диких зойків.  Поки вони добігли, кролик подер малому все обличчя і руки. Той вижив, але залишився без ока й понівеченим.  Батько його тоді облив бензином усю галявину разом із пірамідою та надгробком Джозефа, та й підпалив. Полум'я перекинулося на нього, і він згорів живцем. Обгорілий труп знайшли всередині горна, що у колі.  Як він туди добіг і забився в топку, ніхто не розуміє.

— Але ж так не роблять!  Треба було розрити кожну могилу та посипати рештки сіллю!

— Які рештки?

 — Ну, тварин і…

 Я осіклася, згадавши Снупі.

— Ви хочете сказати, що вони воскресають по-справжньому? Під пірамідами немає тіл?

 Охоронець кивнув головою.  Я замовкла, усвідомлюючи почуте.

— А ви… чому не побоялися піти за мною?

— Моя прабабця була з абенакі. Мене він не чіпатиме. У нас домовленість.

Я похитала головою, не вірячи.

—  А якщо…

— А якщо що, хоч не дарма здохну, — охоронець підвівся, закінчуючи розмову. — Лягай спи. Я піду чергувати. Зранку відвезу на станцію.

— Яку ще станцію?

— Автобусну. Тобі треба забиратися звідси. Памола тебе запам'ятав. Залишишся — рано чи пізно дістане.

Охоронець вийшов у коридор, старанно прикривши за собою двері. Я зітхнула і, не роздягаючись, лягла поверх колючого сірого покривала. Думала, не зможу заснути до самого ранку, але як тільки голова торкнулася подушки, я відразу відключилася.

Вранці охоронець розбудив мене, знову напоїв чаєм, нагодував бутербродом із шинкою і за чверть години повів надвір. На стоянці він відчинив двері пошарпаного автомобіля. Я вже зібралася сідати, як повз пронісся знайомий Шевроле.

— В рот мені ноги, Семе! Як ти міг її там лишити? — долинуло до нас, і Шевроле звернув до пташиного заповідника.