ЧАСТИНА 1-6. Рим, Мен

Парк заволокло туманом. Зелене примарне світло поступово тьмяніло, промені ліхтариків прорізали темряву. Я подумала, що це виглядає як ілюстрація до дитячої страшилки. За деревами хтось дивно і страшно захихотів. Я готова була присягнутися, що жива істота не може видати такий звук. Я прискорила крок і наступила на ногу охоронцю. Той спіткнувся, різко обернувся в напівприсіді, але не побачивши нікого, окрім мене, гнівно рикнув і швидко пішов далі.

Я відчула під ногами утоптану стежку. Туман танув з кожним кроком. Коли ми дісталися до злощасного кола з горном, мені здалося, що навіть небо трохи просвітліло. Мій рятівник обійшов коло стороною і продовжив шлях до виходу. Біля кам'яних веж він повернув ліворуч до супермаркету, а я пішла прямо через дорогу.

— Куди? — гаркнув охоронець.

— Там мій рюкзак, — кивнула я в чагарник.

Охоронець осудливо похитав головою.

— Тільки хутко!

Він почекав, поки я вивудила свої речі, і кивнув.

— Бігом.

— Але ми вже вийшли, — наважилася муркнути я.

— Але ж далеко не відійшли.

Я підкорилася. Зрештою, який мала вибір? Швендяти вулицями до ранку? Ночувати на лаві? Якщо ця людина полізла в саме пекло, щоб мене врятувати, навряд чи продасть мене в рабство.

Підійшовши до вже знайомого супермаркета, охоронець відчинив магнітною картою двері в бічній стіні. Я переступила поріг слідом за ним. Ми опинились у неширокому коридорі. Шумно сопучи, мій рятівник пройшов до непримітних сірих дверей і мовчки ввалився всередину. Я також увійшла, не чекаючи персонального запрошення. За дверима виявилася невелика кімнатка, обладнана вузьким ліжком, столиком зі стільцем і шафою. На тумбочці, що примостилася між ліжком та столом, стояв електрочайник. Майже весь стіл займав комп'ютер: величезний старомодний монітор типу кінескопа, системний блок, заяложена клавіатура. Прямо на підлозі валялися стоси журналів та газет, а також кілька папок, з яких стирчали вирізки. Вікна не було, кімнату заливало холодне біле світло прямокутної лампи, прикрученої до стелі.

Поки я роззиралася, охоронець сунув у шафу рушницю, кинув формений кашкет на системний блок і опустився на стілець, який підозріло затріщав.

— Сідай, — мотнув він підборіддям на ліжко.

Я зам'ялася. Охоронець хмикнув.

— Ну, тепер чого тремтиш? Чаю хочеш?

Він витяг з тумбочки дві не дуже чисті чашки, вазочку з чайними пакетиками та кавовими стіками, цукорницю і почату пачку печива з арахісовим маслом.

— Думаю, зігрітися й поїсти тобі не завадить.

Він зазирнув усередину чайника, невдоволено пирхнув і вийшов у коридор, протиснувшись повз мене, але при цьому примудрившись навіть не зачепити. Я впустила бур з рюкзаком на підлогу і майже впала на ліжко. Мене наздогнала запізніла нервова реакція. Коліна гидко підкошувалися, руки тремтіли. Я прислухалася — кроки віддалилися коридором — і відкрила верхню папку з найближчої стопки. Та була забита файлами із вкладеними вирізками з різномастних видань. Я квапливо перевернула кілька сторінок. "Шестирічний хлопчик зник у пташиному заповіднику Торнкрег", "У парку Риму завелися хижаки, міська влада збирається звернутися за допомогою до рейнджерів", "Легенди та забобони: історія пташиного заповідника".

Я витягла останню статтю. Судячи з білого глянцевого паперу, її вирізали з журналу. В очі кинулися слова: "пташиний дух", і я забігала очима по рядках.

"Абенакі, колись одне з найбільших індіанських племен штату Мен, в наші дні проживають у трьох резерваціях. Від усього народу залишилося менше п'яти тисяч людей, але свої легенди вони й сьогодні дбайливо передають із вуст у вуста.  Ось одна з них: про пташиний дух Памолу.

Памола жив на найвищій горі штату Мен.  Гігантський дух із головою лося, людським торсом та орлиними ногами цурався людей. На мисливців, які наважувалися порушувати межі володінь Памоли, дух напускав дикий холод, заморожуючи зухвальців до смерті.

А якось на землю абенакі прийшли білі люди.  Завойовники не боялися древніх богів. Вони йшли куди заманеться, робили що заманеться, не дотримувалися звичаїв і домагалися бажаного вогнем та кулею. Памолу зігнали з землі. Пташиний дух став блукати землями штату Мен, але білі прибульці переслідували його.

Памола знайшов притулок на зарослій лісом горі Торн.  Індіанські племена довго оберігали його спокій, але настав день, і білі завойовники дісталися й до цих місць. Вождь абенакі просив їх не турбувати пташиний дух, але полковник тільки посміявся з нього. Загін вирушив у глибину лісу, та на захист Памоли стали індіанські воїни. Всі до єдиного чоловіки абенакі загинули в кривавому бою, але й прибульці постраждали і не пішли далі.

Вночі до жінок, які оплакували полеглих, з'явився сам Памола. Він наказав абенакі звести в зазначеному місці лісу кам'яну піраміду на свою честь і поховати воїнів навколо неї.  Жінки та діти племені три дні тягали каміння й рили землю.  Поховавши останнє тіло, абенакі повернулися до спорожнілого селища.

Глухої ночі у село повернулися загиблі.  Памола воскресив своїх захисників, але оскільки дух був у гніві, його лють перейшла воїнам. Вони стали злими й нещадними, не шкодували ні дружин, ні дітей, ні старих.  І коли чутки про їхні жорстокі злочини досягли вух білих завойовників, ті прийшли і знищили селище абенакі, цього разу назавжди.