ЧАСТИНА 1-4. Рим, Мен

Поруч із злощасною табличкою я зупинилася. У парку панувала мертва тиша. Я глянула на годинник — було близько восьмої вечора — увімкнула ліхтарик і швидко попрямувала знайомою стежкою. Ось тільки в блідо-жовтому колі світла ліхтаря дорога видавалася незнайомою. Кілька разів мені ввижалося, що з-за дерев спостерігають палаючі очі, але коли я зупинялася і спрямовувала промінь у той бік, видіння зникало.

Підійшовши впритул до кам'яного кола, я зупинилася, вимкнула ліхтар і почала прислухатися, заодно чекаючи, поки очі звикнуть до темряви.

Тиша.

Невдовзі я вже непогано розрізняла контур горна та нерівну лінію стіни. Піднявши бур, я почала обережно пробиратися всередину, намагаючись рухатися якомога тихіше Біля самого горна я набрала повну жменю солі і стала збоку, щоб кролик не збив мене, якщо вирішить стрибком вилетіти назовні. Минула хвилина. Друга.

Через деякий час я почала переминатися з ноги на ногу і подивилася на годинник. Пів на  дев'яту. Це, звичайно, зовсім не час для примар, але кролик, схоже, жив — тьху, не те, щоб жив, звісно, але якось існував — за іншими законами. Так легко здаватися я не збиралася: насипала навколо себе вузеньке коло із солі, зітхнула і тицьнула буром у горно.

Нічого.

Одне з двох: або лігво кролика знаходиться в іншому місці, або він побіг пощипати травичку і зализати рани. Я уявила собі, як шастаю нічним заповідником, вистежуючи прокляту тварину. Ідіотська вийшла картинка. Голос Марка залунав у мене у вухах: “Ти знову полізла поперед батька в пекло, навіть не розібравшись! Як можна бути такою ідіоткою, Грейс! Скільки я намагався тебе навчити, скільки підсовував книжок — і все марно! Одного чудового дня ти здохнеш у підворітті й добре, якщо нас за собою не потягнеш!"

Я аж головою труснула — так реально пролунав у голові цей монолог. Гаразд, повернуся до міста і знайду де переночувати, а вранці, може, зазирну до місцевої бібліотеки. Може, зрозумію, що за чортівня коїться в цьому заповіднику.

Я ступила назовні з соляного кола, і в ту ж мить мою увагу привернув рух за проломом стіни. Я застигла в хисткій позі, боячись поворушитися. Щось шаруділо у глибину парку. Воно було невеликим — розміром із кролика. Якусь мить я зважувала всі за і проти. Але зрештою, чудовисько корчилося від дрібки солі, а її тепер в мене було хоч засипся. В крайньому випадку витрушу йому на загривок усю пачку.

І я пішла слідом.

Я кралася за кроликом, а той вів мене все глибше. Краєм свідомості я відзначила, що ми досі рухаємося по втоптаній стежці. Дивно для нетямущого звіреняти, скажіть? Але я не встигла я обміркувати цю думку, бо кролик різко звернув убік і поскакав у хащі. І я за ним: нерозумно ж зупинятися, коли вже зайшов у тартарари.

Раптом дерева скінчилися. Я з усього розмаху налетіла на щось тверде, боляче вдарившись виставленою вперед кистю, і не змогла стримати здавлений стогін. Я крутнулась, притулилася до перешкоди спиною і виставила вперед бур. Навколо було дуже тихо. Ні вітерця, ні тріску гілки, ні шереху кролика. Я почекала ще трохи, наважилася і все ж увімкнула ліхтарик.

Я налетіла на кам'яну гробницю. Справжнісінький саркофаг, що стирчав посеред галявини. Зверху було вигравірувано: "Гордон Джозеф 1957 — 1978". Просто посеред імені хтось поставив нерозкорковану банку пива. Я двічі здивовано перечитала напис, намагаючись придумати, що могло спонукати когось поховати двадцятирічного хлопця посеред міського парку, та ще й спорудити такий помпезний надгробок.

За саркофагом стирчала ще одна споруда. Я обійшла місце упокоєння Гордона Джозефа і тільки зробила крок до невисокої піраміди, як спіткнулася об щось і полетіла на землю. Гострий біль пронизав щиколотку. Я швидко обмацала ногу, поворухнула ступнею — здається, просто вивих. Підібрала ліхтарик і направила вниз, запізно лаючи себе, що розгулюючи посеред заростей мала б світити під ноги з самого початку.

Вся галявина навколо була всіяна складеними з каміння пірамідками.

Я нишпорила променем на всі боки, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. Карни розбігалися спіралями від піраміди у центрі. Ті, що ближче до центру, здавались досить старими, з них випали окремі камінці. Ті, що подалі, виглядали новішими. Деякі карни, мабуть, були зовсім свіжими: довкола них не було трави, лише втоптана земля.

— Ти налякала Снупі, — почувся позаду голос. Я так сіпнулася, що випустила ліхтарик. Той грюкнувся об пірамідку, збивши кілька каменів, і згас.

— Погана, дуже погана дівчинка. А що ми робимо з поганими дівчатками, Снупі?

Надгробок Гордона Джозефа засяяв зеленим примарним світлом, слідом одна по одній почали спалахувати карни, все швидше і швидше від країв галявини до центру. Останньою засвітилася піраміда.

З-за камінного саркофагу вийшов чоловік. Його обличчя було приховано тінню від козирка бейсболки. На руках він тримав білого кролика.

Я завмерла, гарячково розмірковуючи. Незнайомець, погладжуючи кролика, ліниво наблизився. Примарне світло від пірамід висвітлило татуювання: змія на біцепсі звивалася з кожним рухом руки. Шию у хлопця — мені чомусь здалося, що він досить молодий — охоплював дивний чокер, ніби він обмотав себе витком дрібного колючого дроту. На мене накотилася нудотна хвиля потойбіччя. Щосили опираючись бажанню осісти на землю, лівою рукою я полізла в кишеню лонгсліва й намацала виделку.