ЧАСТИНА 1-4. Рим, Мен

Поруч із злощасною табличкою я зупинилася. У парку панувала мертва тиша. Я глянула на годинник — було близько восьмої вечора — увімкнула ліхтарик і швидко попрямувала знайомою стежкою. Ось тільки в блідо-жовтому колі світла ліхтаря дорога видавалася незнайомою. Кілька разів мені ввижалося, що з-за дерев спостерігають палаючі очі, але коли я зупинялася і спрямовувала промінь у той бік, видіння зникало. Підійшовши впритул до кам'яного кола, я зупинилася, вимкнула ліхтар і почала прислухатися, заодно чекаючи, поки очі звикнуть до темряви.

Тиша.

Невдовзі я вже непогано розрізняла контур горна та нерівну лінію стіни. Піднявши бур, я почала обережно пробиратися всередину, намагаючись рухатися якомога тихіше Біля самого горна я набрала повну жменю солі і стала збоку, щоб кролик не збив мене, якщо вирішить стрибком вилетіти назовні. Минула хвилина. Друга.

Через деякий час я почала переминатися з ноги на ногу і подивилася на годинник. Пів на дев'яту. Це, звичайно, зовсім не час для примар, але кролик, схоже, жив — тьху, не те, щоб жив, звісно, але якось існував — за іншими законами. Так легко здаватися я не збиралася: насипала навколо себе вузеньке коло із солі, зітхнула і тицьнула буром у горно.

Нічого.

Одне з двох: або лігво кролика знаходиться в іншому місці, або він побіг пощипати травичку й зализати рани. Я уявила собі, як шастаю нічним заповідником, вистежуючи прокляту тварину. Ідіотська вийшла картинка. Голос Марка залунав у мене у вухах: “Ти знову полізла поперед батька в пекло, навіть не розібравшись! Як можна бути такою ідіоткою, Грейс! Скільки я намагався тебе навчити, скільки підсовував книжок — і все марно! Одного чудового дня ти здохнеш у підворітті й добре, якщо нас за собою не потягнеш!"

Я аж головою труснула — так реально пролунав у голові цей монолог. Гаразд, повернуся до міста, знайду де переночувати, а вранці подумаю, що робити далі.

Я ступила назовні з соляного кола, і в ту ж мить мою увагу привернув рух за проломом стіни. Я застигла в хисткій позі, боячись поворушитися. Щось шаруділо в глибині парку. Воно було невеликим — розміром із кролика. Якусь мить я зважувала всі за і проти. Але зрештою, чудовисько корчилося від дрібки солі, а її тепер в мене було хоч засипся. В крайньому випадку витрушу йому на загривок усю пачку.

І я пішла слідом.

Я кралася за кроликом, а той вів мене все глибше. Краєм свідомості я відзначила, що ми досі рухаємося по втоптаній стежці. Дивно для нетямущого звіреняти, скажіть? Але я не встигла я обміркувати цю думку, бо кролик різко звернув убік і поскакав у хащі. І я за ним: нерозумно ж зупинятися, коли вже зайшов у тартарари.

Раптом дерева скінчилися. Я з усього розмаху налетіла на щось тверде, боляче вдарившись виставленою вперед кистю, і не змогла стримати здавлений стогін. Крутнулась, притулилася до перешкоди спиною і виставила вперед бур. Навколо було дуже тихо. Ні вітерця, ні тріску гілки, ні шереху кролика. Я почекала ще трохи, наважилася і все ж увімкнула ліхтарик.

Я налетіла на кам'яну гробницю. Справжнісінький саркофаг, що стирчав посеред галявини. Зверху було вигравірувано: "Гордон Джозеф 1957 — 1978". Просто посеред імені хтось поставив нерозкорковану банку пива. Я двічі здивовано перечитала напис, намагаючись придумати, що могло спонукати когось поховати двадцятирічного хлопця посеред міського парку, та ще й спорудити такий помпезний надгробок.

За саркофагом стирчала ще одна споруда. Я обійшла місце упокоєння Гордона Джозефа і тільки зробила крок, як спіткнулася й мало не полетіла на землю. Гострий біль пронизав щиколотку. Я швидко обмацала ногу, поворухнула ступнею — здається, просто вивих. Звичайно, Грейс, розгулюючи посеред заростей, ти мала б світити під ноги з самого початку. 

Вся галявина навколо була всіяна купками каміння. Я пройшла вперед, нишпорячи променем на всі боки, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. Купки розбігалися спіралями. Ті, що ближче до центру, здавались досить старими, ті, що подалі, виглядали новішими, деякі були зовсім свіжими.

— Ти налякала Снупі, — почувся позаду голос. Я так сіпнулася, що випустила ліхтарик. Той грюкнувся об камені, і згас.

— Погана, дуже погана дівчинка. А що ми робимо з поганими дівчатками, Снупі?

Надгробок Гордона Джозефа засяяв зеленим примарним світлом, слідом одна по одній почало спалахувати каміння, все швидше і швидше від країв галявини до центру. З-за камінного саркофагу вийшов чоловік. Його обличчя було приховано тінню від козирка бейсболки. На руках він тримав білого кролика.

Я відступила назад, гарячково розмірковуючи. Незнайомець, погладжуючи кролика, ліниво наблизився. Примарне світло осяяло незвичне татуювання на передпліччі: потоки дощу з чорної хмари. Шию хлопця — мені чомусь здалося, що він досить молодий — охоплював дивний чокер, ніби він обмотав себе витком дрібного колючого дроту. На мене накотилася нудотна хвиля потойбіччя. Щосили опираючись бажанню лягти й закрити очі, лівою рукою я полізла в кишеню лонгсліва й намацала виделку.

Незнайомець підняв кролика і нахилився вухом до його морди.

— Що ти кажеш, Снупі? Нетутешня? Мені варто було здогадатися. Ніякої обережності.

Я витягла виделку з кишені. Коліна підгиналися. Тіло благало здатися, припинити будь-який опір потойбічному захвату. Хлопець знущально пирхнув і, різко змінивши тон, просипів: