ЧАСТИНА 1-3. Рим, Мен

Опинившись на дорозі, я, не оглядаючись, дременула далі. За поворотом показалися будинки. Я бігла, проклинаючи чортів рюкзак, який тягарем бовтався за спиною. Але скинути його означало втратити дорогоцінні миті. На яскраво освітленій стоянці було запарковано кілька автомобілів. Я перестрибнула через вузьку канаву, перевалилася через огорожу і приземлилася на багажник. Завила сигналізація. Я стрімголов скотилася на асфальт і обернулася на дорогу. Там було порожньо.

 — Ти що коїш?

Від похмурої цегляної будівлі поспішав охоронець. Я не могла відповісти, сиділа, задихаючись, і витріщалася в темряву. Охоронець, літній чоловік із круглим черевцем, схопив мене за плече та розгорнув до себе. Не знаю, яка гримаса застигла на моєму обличчі, але він охнув і зовсім іншим тоном запитав:

 — Що трапилося?

Я тільки похитала головою. Не могла ж я сказати, що тікала від жахливого перевертня. Та він мене на сміх підніме.

— За тобою хтось гнався?

 — Х-хлопець,  — видавила я. — Накинувся на мене у парку і…

Охоронець змінився на лиці.

— І що тебе понесло до пташиного заповідника після заходу сонця? — гаркнув він.

 — Я гуляла…

Охоронець боляче схопив мене за лікоть і підняв на ноги.

— Вважай, що легко відбулася. Йди додому, та пошвидше.

Я не стала пручатися і, щохвилини оглядаючись, пішла в бік жвавої вулиці. Охоронець довго дивився мені вслід і палив. Поступово до мене повернулася здатність міркувати. Реакція охоронця видалася надмірно суворою. Час був не пізнім, де ще гуляти бабиним літом, як не в парку посеред міста. Але я вирішила, що подумаю про це згодом. Насамперед слід було подбати про себе: я вимокла, змерзла, а тепер мене ще й долав страшенний голод.

Я зайшла в перше ж кафе і замовила собі бургер із смаженою картоплею, булочку та найбільшу порцію кави. Їжу принесли швидко, на смак вона виявилася досить стерпною, а головне гарячою. Я накинулася на бургер, наче три дні не їла.

За чверть години я відкинулася на стільці і почала розмірковувати. Нечисть, з якою я зустрілася, не була привидом. На вигляд чудовисько виглядало матеріальним, та й рухалося зовсім не так, як звичайні привиди. Якщо добре згадати, найбільше це скидалося, ніби звіря оббілували, а потім шкіру натягли на величезного павука. З іншого боку, потойбічної сили почварі відсипали з надлишком, пастка скувала мене на раз.  Раніше мені не зустрічалася подібна чортівня.

Хорошою новиною було те, що на сіль він реагував як звичайна примара. А отже, свята вода та срібло, мабуть, теж подіють. Ех, роздобути б кинджал.

Я спіймала себе на цій думці, і мені страшенно захотілося постукатися головою об стіл. Ми мріяли про день, коли Сіетл звільниться від нечисті, раділи перемогам. А тепер я сумую за минулими часами. Мені хотілося збирати сумку, гриміти освяченими ланцюгами, перевіряти надійність сольових пакунків, гарчати на Марка за його зарозумілість і сперечатися з Аланом про…

У носі підозріло защипало. Ось якого біса я вдарилася у спогади? Лігво розорене, шлях до Сіетла для мене закритий, а Макларен  втрачений назавжди. Від цієї думки на душі стало ще тужливіше. Я сиділа в глушині штату Мен, сама-самісінька в дешевій забігайлівці. Я нічого не вміла — тільки полювати на привидів. У мене не було ні домівки, ні роботи, ні друзів. Я…

Та чорт забирай, я єдина врятувалася з нашої ферми! Я втекла до Сіетла без копійки грошей, без освіти й без жодного рекомендаційного листа щойно мені виповнилося вісімнадцять! Я вижила в найбільшому примарному лігві країни! А тепер жалію себе й розмазую соплі! Та нізащо!

І я вирішила зайнятися тим, що вмію робити найкраще.

Пам'ятається, та похмура будівля, до якої я домчалася, була супермаркетом. Я, крадучись, пробралася до входу, ховаючись за автомобілями від охоронця — ні до чого мені зайвий шум — і підтюпцем пробігла по рядах. А через якихось півгодини вже розплатилася і вийшла, озброєна ліхтариком, парою пачок солі, зниженим у ціні садовим буром (його наконечник заіржавів) і посрібленою виделкою з подарункового відділу.

Зверху лонгсліву я накинула куртку. Сіль розпихала по кишенях, заздалегідь надірвавши упаковки, виделку поклала в передню кишеню лонгсліву. Рюкзак сховала глибше в кущі та озброїлася буром. Озирнувшись на всі боки, я переконалася, що поблизу нікого немає, і трохи повправлялася. Так, незграбному садовому інвентарю було далеко до легкого кинджалу, але я пристосувалася. З імпровізованою зброєю я вирушила до пташиного заповідника.