ЧАСТИНА 1-2. Рим, Мен

У Рим, штат Мен, ми прибули як почало сутеніти. Сем сунув мені папірець з телефоном, кілька разів запросив дзвонити і заходити, якщо що, і поїхав, запевнивши, ніби в цьому місці я легко спіймаю попутку.

Я озирнулася і зіщулилася. Дивне це було місце. Поруч із дорогою стирчала пара цегляних веж з метр заввишки, між ними за деревами йшла стежка, подекуди перегороджена порослими мохом брилами. Прибита до дерев дерев'яна вивіска повідомляла: “Thorncrag Bird Sanctuary”. Я сподівалася, що на табличці йдеться про пташиний заповідник, а не якийсь незрозумілий притулок.

Добру годину я тупцювала між безглуздими вежами. Машини повз проїжджали рідко, і жодна не пригальмувала. Небо затягнуло хмарами, в повітрі повис туман, що важчав, важчав, поки не перетворився на справжнісіньку мряку. Я подумала, що мій лонгслів довго не витримає.

Цікаво, скільки тут коштує ночівля та де її шукати? Мені жах як не хотілося промерзнути й підхопити нежить, а то і ще щось гірше. Звичайно, на крайній випадок залишався Сем, та тільки раптом він вирішить, що я запала на нього. Щовечора пускати кров із носа черговому шанувальнику — перебір навіть для Грейс Картер. Вишенькою на торті мені закортіло в туалет.

У глибині пташиного заповідника бовваніли якісь будови. Я вирішила збігати і перевірити — може, там інформаційний центр із супутніми зручностями. Зробивши крок між вежами, я ще раз покосилася на табличку й поспішила до лісу.

У заповіднику мені стало дуже незатишно. У Сіетлі я вже озиралася б, виглядаючи привида, але звідки було взятися примарі в глушині штату Мен? Напевно, тривогу навіювали пізній час і дощ. Дерева ставали дедалі вищими, ліс густішав. До того ж довкола панувала мертва тиша. Звичайно, вже сутеніло, але, погодьтеся, дивно, коли в пташиному заповіднику не чути навіть завалящого горобця.

Дивної форми будову попереду було складено з великих каменів. Що ближче я підходила, то менше розуміла, що це. Висохла трава голосно шаруділа під ногами, і в той же час ніби щось приглушало звуки. Здавалося, стежка накрита невидимою товстою ковдрою. Я все повільніше переставляла ноги, а рука сама тяглася до пояса. От тільки кинжалу в мене не було — забула в Сіетлі.

Стежка привела мене прямо до центру невеликого — близько п'яти ярдів у діаметрі — кола. Невисока стіна, що його оточувала, обвалилася в декількох місцях, порослі мохом камені лежали і всередині, і зовні. Ліворуч з огорожі виростало кам'яне горно. А воно що тут робить? Я, звичайно, чула, що за старих часів хати починали зводити з вогнища, і тільки потім надбудовували стіни та дах, але ця споруда не була схожа ні на зруйнований будинок, ні тим більше на недобудоване житло.

Я озирнулася. Зрозуміло, туалету тут теж не було. Ще б пак, з моїм щастям. Мабуть, доведеться лізти голою дупою в мокрі кущі. Сподіваюся, крім мене жодній живій душі не спаде на думку гуляти тут у такий час і в таку погоду. Зітхнувши, я попрямувала до найближчого пролому, і в цю саму хвилину моя увага привернуло шарудіння в горні.

Я різко зупинилася й стала в оборонну позу, але відразу пирхнула і сама на себе подумки тюкнула. Швидше за все там кубло їжака, або миші звили гніздо в затишному сухому містечку. Секунд тридцять я все одно простояла нерухомо, вдивляючись і вслухаючись, але було тихо. Я знизала плечима і зробила крок до виходу.

Мені здалося, що я ступила в трясовину. І не просто ступила, а поринула по самі вуха. Ноги загрузли в траві, повітря загустіло, а що найгірше — мене поглинув дикий жах. Я застигла на місці, не в змозі поворухнутися. Та що там поворухнутися, я навіть подумати не могла про те, щоб бодай смикнутися. Серце билося, як у спійманого зайця, волосся на шкірі встало дибки, а на лобі виступив крижаний піт. Ось, мабуть, що відчуває миша під поглядом кобри.

Стривай, сказала я собі. Яка кобра? Кобри в цих широтах не водяться, якщо я пам'ятаю правильно. А ти, Грейс Картер, хто завгодно, тільки не миша. Я спробувала набрати трохи більше повітря. Вийшло. Через кілька глибоких вдихів до мене повернулася здатність розуміти. І до мене нарешті дійшло, що відбувається. Потойбічна пастка!

Я подумки вилаяла себе останніми словами. Це ж як треба було розслабитися і втратити будь-яку пильність! Надлишок привидів у старому доброму Сіетлі зовсім не означав, що у решті світу вони зовсім не зустрічаються. Ото вже вляпалася так вляпалася. Ні кинжалу, ні срібних стружок, ні освяченої води. Що ж робити?

Я поволі повернула голову до вогнища. Найімовірніше, небезпека йшла звідти. У горні знову зашаруділо, трава заворушилася, і звідти виповзло щось.

Я мало не засміялася від полегшення. Кролик! Я злякалася дрібного білого кролика! Хоча заждіть, кролики не вміють ставити пастки. Я почала акуратно повертатися далі, виглядаючи джерело загрози.

Тим часом кролик, осміліий від моєї нерухомості, застрибав уперед і сів перед моїм носом. Звір нахабно піднявся на задні лапи й потягнувся мордою вгору. В носа вдарив нестерпний сморід. Я інстинктивно відсахнулася, нога поїхала по мокрій траві, і я з усього розмаху ляпнулася на землю. Особливо не забилася — добре, падати було невисоко — але дух з мене вибило.

Кролик не злякався, навіть не здригнувся. Він опустився на всі чотири лапи і стрибнув на мене раз, другий. З кожним стрибком мене обдавало жахливим сморідом. Пиріг з кавою підкотив до горла. Та що за чортівня? Він у нужнику викупався? Кролик стрибнув ще раз, знову став на задні лапи і потягнувся мордочкою до мого обличчя. Ось тут я його й розгледіла