ЧАСТИНА 1-2. Рим, Мен

У Рим, штат Мен, ми прибули як почало сутеніти. Себ ткнув мені папірець з номером, кілька разів запросив дзвонити, якщо що, і поїхав, запевнивши, ніби тут я легко спіймаю попутку.

Я озирнулася і зіщулилася. Дивне це було місце. Поруч із дорогою стирчала пара цегляних вежок футів шість заввишки (4), між ними за деревами вилася стежка, подекуди перегороджена порослими мохом брилами. Прибита до дерев дерев'яна вивіска повідомляла: “Thorncrag Bird Sanctuary”. Я сподівалася, що на табличці йдеться про пташиний заповідник, а не якесь пташине святилище. (5)

Добру годину я тупцювала між безглуздими вежками. Машини повз проїжджали рідко, і жодна не пригальмувала. Небо затягнуло хмарами, в повітрі повис туман, що важчав, важчав, поки не перетворився на справжнісіньку мряку. Я подумала, що мій лонгслів довго не витримає.

Цікаво, скільки тут коштує ночівля і де її шукати? Мені жах як не хотілося промерзнути й підхопити нежить, а то і ще щось гірше. Звичайно, на крайній випадок залишався Себ, та тільки раптом він вирішить, що я запала на нього. Щовечора пускати кров із носа черговому шанувальнику — перебір навіть для Грейс Картер. Вишенькою на торті мені закортіло в туалет.

У глибині заповідника бовваніли якісь будови. Я вирішила збігати і перевірити — може, там інформаційний центр із супутніми зручностями. Зробивши крок між вежками, я ще раз покосилася на табличку й поспішила до лісу.

У заповіднику мені стало дуже незатишно. У Сіетлі я вже озиралася б, виглядаючи привида, але звідки було взятися примарі в глушині штату Мен? Напевно, тривогу навіювали пізній час і дощ. Дерева ставали дедалі вищими, ліс густішав. До того ж довкола панувала мертва тиша. Звичайно, вже сутеніло, але, погодьтеся, дивно, коли в пташиному заповіднику не чути навіть завалящого горобця.

Дивної форми будову попереду було складено з великих каменів. Що ближче я підходила, то менше розуміла, що це. Висохла трава голосно шаруділа під ногами, і в той же час ніби щось приглушало звуки. Здавалося, стежка накрита невидимою товстою ковдрою. Я все повільніше переставляла ноги, а рука сама тяглася до пояса. От тільки кинжалу в мене не було — забула в Сіетлі.

Стежка привела мене прямо до центру невеликого — близько п'яти ярдів у діаметрі — кола. Невисока стіна, що його оточувала, обвалилася в декількох місцях, порослі мохом камені лежали і всередині, і зовні. Ліворуч з огорожі виростало кам'яне горно. А воно що тут робить? Я, звичайно, чула, що за старих часів хати починали зводити з вогнища, і тільки потім надбудовували стіни та дах, але ця споруда не була схожа ні на зруйнований будинок, ні тим більше на недобудоване житло.

Я озирнулася. Зрозуміло, туалету тут теж не було. Ще б пак, з моїм щастям. Мабуть, доведеться лізти голою дупою в мокрі кущі. Сподіваюся, крім мене жодній живій душі не спаде на думку гуляти тут у такий час і в таку погоду. Зітхнувши, я попрямувала до найближчого пролому, і в цю саму хвилину моя увага привернуло шарудіння в горні.

Я різко зупинилася й стала в оборонну позу, але відразу пирхнула і сама на себе подумки тюкнула. Швидше за все там кубло їжака, або миші звили гніздо в затишному сухому містечку. Секунд тридцять я все одно простояла нерухомо, вдивляючись і вслухаючись, але було тихо. Я знизала плечима і зробила крок до виходу.

Мені здалося, що я ступила в трясовину. І не просто ступила, а поринула по самі вуха. Ноги загрузли в бадиллі, повітря загустіло, а що найгірше — мене поглинув дикий жах. Я застигла на місці, не в змозі поворухнутися. Серце билося, як у спійманого зайцяшалено калаталося волосся на шкірі встало дибки, а на лобі виступив крижаний піт. Ось, мабуть, що відчуває миша під поглядом кобри.

Стривай, сказала я собі. Яка кобра? Кобри в цих широтах не водяться, якщо я пам'ятаю правильно. А ти, Грейс Картер, хто завгодно, тільки не миша. Я спробувала набрати трохи більше повітря. Вийшло. Через кілька глибоких вдихів до мене повернулася здатність міркувати. І я нарешті зрозуміла, що відбувається. Потойбічна пастка!

Я подумки вилаяла себе останніми словами. Це ж як треба було розслабитися і втратити будь-яку пильність! Надлишок привидів у старому доброму Сіетлі зовсім не означав, що у решті світу вони зовсім не зустрічаються. Ото вже вляпалася так вляпалася. Ні кинжалу, ні срібла, ні освяченої води. Що ж робити?

У горні знову зашаруділо, трава заворушилася, і звідти щось виповзло. Я мало не засміялася від полегшення. Кролик! Я злякалася дрібного білого кролика! Хоча заждіть, кролики не вміють ставити пастки. Я почала акуратно повертатися, виглядаючи джерело загрози.

Тим часом кролик, осміліий від моєї нерухомості, застрибав уперед. Зупинившись, звір нахабно піднявся на задні лапи й потягнувся мордою вгору. В носа вдарив нестерпний сморід. Я інстинктивно відсахнулася, нога поїхала по мокрій траві, і я з усього розмаху гепнулася на землю. Особливо не забилася — добре, падати було невисоко — але дух вибило.

Кролик не злякався, навіть не здригнувся. Він опустився на всі чотири лапи і стрибнув на мене раз, другий. З кожним стрибком мене обдавало жахливим сморідом. Пиріг з кавою підкотив до горла. Та що за чортівня? Він у нужнику викупався? Кролик стрибнув ще раз і потягнувся мордочкою до мого обличчя. Ось тут я його й розгледіла

Звір був весь якийсь перекошений. Вуха висіли криво, лапи стирчали дивно, і навіть ніс сіпався неправильно. Він нагадував ожиле опудало, погану іграшку на батарейках. І смерділо від нього не нужником. Кролик пах напіврозкладеним трупом.