ЧАСТИНА 1-1. Рим, Мен

Мряка посилювалася, загрожуючи перерости в дощ. Я придушила тремтіння і натягла на голову каптур лонгсліва. Хоч якийсь захист. Я застрягла в цьому чортовому Римі, штат Мен, а вже стемніло. Не варто мені було діставатися автостопом, але де взяти зайві сорок доларів на автобус. Хоча який автобус? Я уявлення не мала, куди прямую.

***

Перший тиждень після прибуття в Нью-Йорк я вешталася містом. Мене заворожували вузькі вулиці, вздовж яких здіймалися вгору хмарочоси, простори Центрального парку, брутальна краса Бруклінського мосту. На залишки грошей я прожила кілька днів напівголодною, потім перебивалася обідами для безпритульних. Мені пощастило: першого ж дня я натрапила на безкоштовну нічліжку.

Згодом я влаштувалася офіціанткою у невелику кав'ярню. Мені видали коротку спідницю, кофтинку з глибоким декольте та білий фартух. Платили копійки, але дозволили спати в підсобці, куди я в рахунок авансу придбала надувний матрац. А ще вечорами перепадали залишки пирогів і завітрені бургери. Я купила вживаний телефон і нову передплачену картку. Стара мобілка валялася на дні наплічника: наче я й рішуче порвала з Сіетлом, але чомусь обрубати всі кінці не хотілося.

Через місяць, підрахувавши накопичені з чайових гроші, я подумала, що незабаром зможу зняти невелику кімнатку. А ще через тиждень у підсобку вдерся син господаря. Я його відмутузила, добре, що за минулий час не втратила форму. Підвиваючи і розмазуючи по щоках криваві соплі, недоросток прошипів, що пригадає мені мою сучу натуру. Коли він нарешті забрався, я знову швидко зібрала рюкзак (речей у ньому не побільшало) і втекла. Ніч вешталася містом, а на світанку дісталася до заправки, де й спіймала попутку.

— Я їду до Риму, штат Мен, — широко посміхнувся водій. Він був трохи старший за мене й виглядав досить дружньо.

— Клас, мені якраз по дорозі.

Я не збрехала, мені було все одно куди їхати, аби подалі. Водій кивнув. Я закинула рюкзак назад, а сама сіла на переднє сидіння.

— Я — Себ.

— Грейс.

— Куди прямуєш, Грейс?

— Провідати тітку.

— У сам Рим?

— Ні, ще далі. Ой, а що це за пісня?

Мені не хотілося нагромаджувати вигадки, я перевела розмову на музику, і це було геніально. За пару годин ми стали майже друзями. Себ навіть пригостив мене Біг Маком.

Дорога виявилася довшою, ніж я думала. Я плавала в географії, а вже Східне узбережжя було для мене і зовсім терра інкогніта, як пишномовно висловлювався Марк. Години за три ми знову зупинилися на заправці. Себ сказав, що треба перепочити, бо вже в очах двоїться, а попереду ще стільки ж. Цього разу він замовив два американо і по величезній порції фірмового пирога. Я заїкнулася про оплату, але Себ лише відмахнувся.

— Я й сам мріяв здобути вищу освіту, та ось не склалося. Натомість заробляю та можу собі дозволити погодувати студентку. Вважатимемо це моїм вкладом у науку.

З чого він узяв, що я студентка — не збагну. Невже інші не мандрують автостопом? Але переконувати його я не збиралася.

— То що там у вас, кажуть, усіх примар вивели і нарешті живете як люди? — поцікавився Себ, дожувавши останні крихти пирога. Я подумки вилаялася.

— Це де у нас?

— Ти ж із Заходу. Акцент чутно.

Я невиразно хмикнула.

— Кажуть, що спокійно, а як насправді — поняття не маю.

— Давно поїхала?

— Давненько, — ухильно відповіла я і вдала, що надзвичайно захоплена пирогом.

— А раніше дуже страшно було?

Та що ж йому так цікаво, га?

— До всього звикаєш, — досить похмуро буркнула я, залишила недоїдений пиріг і втекла до туалету.

На момент мого повернення Себа за столиком вже не було. У мене серце в п'яти провалилося, адже рюкзак з речами залишився на задньому сидінні його розбитого "Шевроле". Я кулею вилетіла надвір. Від серця відлягло: Себ копирсався в моторі. Він помахав мені рукою і сів за кермо. Я відразу стала навмисне позіхати і незабаром вдала, що задрімала. Бракувало мені ще розпитувань.