ВСТУП-1. СІЕТЛ

Ненавиджу згадувати минулий рік. 

Правду кажучи, це, мабуть, був найкращий рік мого життя. Ми нарешті досягли успіху, про який стільки мріяли. Увесь Сіетл, та що там, увесь Захід зітхнув з полегшенням.  Не кожного дня знешкоджують лігво породжень пекла, які  вже давно отруювали життя простих — і не дуже — смертних. Вперше за останні десять років містяни згадали, як воно  — шпацірувати по вулицях після заходу сонця. Ми купалися в славі. Кореспонденти рвали нас на частини, за першим інтерв'ю в "Сіетл таймс" з'явилися десятки наступних. 

Ми з  Аланом Маклареном, Марком Грехемом, Авою Стюарт і Рубі Тейлор зачищали околиці від чудовиськ, які примудрилися вислизнути з пастки, а у вільний час розкошували, як справжні зірки. 

Ой, мало не забула. Мене звуть Грейс, Грейс Іві Картер. Я бачу як живих так і мертвих і, чесно кажучи, ті й інші дедалі більше видаються мені однаковісінькими.  Я працюю… вірніше, донедавна працювала в невеличкій організації — пфф, організації, занадто голосно сказано — по боротьбі з паранормальними явищами. Ми виловлювали нечисть і рятували від неї Сіетл. Поки було що ловити.

Після розгрому найбільшого в країні лігва потойбічних паскуд та потоку слави, що зненацька на нас звалилася, все почало мінятися. "Незламний п'ястук" — о так, ми мали схильність до кричущих назв — став потроху розтискатися. 

Кілька років ми всі гуртом жили в будинку Алана. Для нього самого житло було завеликим та задорогим, а для нашої не надто грошовитої компанії те, що треба. Плюсів було більше, ніж мінусів: їсти готували по черзі, тренувалися у дворі й просторому підвалі, робочі наради переростали в північні посиденьки, а в разі тривоги всіх можна було вичепити з ліжок, поки сірник не догорить. 

Так, плюсів було куди більше, ніж мінусів. Я відчувала себе частиною родини. Тієї родини, яку втратила багато років тому. Втім, про родину я стараюся згадувати ще менше, ніж про минулий рік. 

Перший дзвіночок пролунав, коли одного дня я застукала в кав'ярні двох голубків: Рубі й Марка. Мати рідна, воне не просто обідали, рука Грехема накривала долоню напарниці! Я аж очі протерла. Хотіла тихенько дременути, та як навмисне, мене помітила Рубі. Бідолашка зашарілася, відсмикнула лапку й нервово вчепилася в серветку. Що мені залишалося? Я підійшла, привіталася й вислухала непереконливу розповідь про випадкову зустріч в обідню перерву.

А невдовзі Ава офіційно представила нам свого нареченого, і той навіть кілька разів  зазирнув до нас на чай. Наречений був так схожа на Аву, аж моторошно: такий ж елегантний, випрасуваний, бездоганний красень. В присутності цієї парочки я почувалася нечупарою. Мені тільки й залишалося, що з незалежним обличчям забиватися в куток і термосити свій браслет. 

Тоненький золотий обідок з двома аквамаринами я не знімала ні вдень, ні вночі. Браслет раніше належав матері Алана, і коли він подарував його мені, вірніше, підсунув під двері з запискою "Пасує до кольору твоїх очей, тому дарую", я вирішила, що…

Коротше. Рік ми були нарозхват. Але потвор все меншало, тому, незважаючи на божевільну популярність "Незламного п'ястука", замовлення поступово закінчувалися, а з ними падали й наші доходи. За винятком неповного року, ми ніколи не купалися в грошах, але тепер настали справді важкі часи.

Першою нас полишила Ава. Наречений влаштувала її до себе, у Відділ боротьби з організованою потойбічною злочинністю. Відділ розростався, адже навіть після нашої перемоги в оперативників лишилося повно роботи: розшукувати й брати під контроль підпільні колекції артефактів, відстежувати несанкціонованих медіумів, ловити злочинців, що використовували загробні сили. Їм конче потрібні були досвідчені фахівці. Ава востаннє спекла свій фірмовий сливовий пиріг і поїхала геть на таксі, пообіцявши іноді зазирати.

Як потім виявилось, вони і Рубі до себе зманили! Адже ніхто краще за нашу Рубі Тейлор не розбирався в чорному ринку артефактів. Коли одного дня Рубі намалювалася на порозі на себе не схожа — нафарбована, причесана волосина-до-волосини й одягнена в строгий темно-сірий брючний костюм — навіть Алан на добру хвилину втратив мову і застиг мов бовван. А вже Марк, той зовсім розгубився і позадкував у свою кімнату, промимривши щось про термінову роботу. Того вечора він так і не вийшов на кухню. Рубі пила чай, розповідаючи про нову посаду й ще новішу винайняту квартиру, нервувала, косилася в бік коридору і зрештою раптово зірвалася, попрощалася й чкурнула геть, грюкнувши дверима. Марк виповз з кімнати аж на сніданок. Я дала йому гарного прочухана, але наш розумник лише буряковів та сердився.

Та Рубі так просто не здалася. Невдовзі в поштовій скриньці з'явився конверт розкішного кремового паперу. Грехема запросили науковим консультантом в Інститут досліджень потойбічних явищ штата Вашингтон. Звичайно, я зраділа, адже Марк як ніхто заслуговував на визнання. Зазвичай він губився в тіні Алана, нашого лідера й ідеолога. Марк — такий собі книжковий хробак з вічно сповзаючими з носа окулярами. Куди йому до високого стрункого нащадка перших переселенців з романтичним темним чубом, що спадає на бліде аристократичне обличчя, вишуканими манерами, поставленим голосом і… Вибачте, я ж почала про Марка. Так от, нарешті енциклопедичні знання Грехема знайдуть достойне застосування, думала я. Але щось мене трохи гризло… Завжди є "але", правда?  

Кінець кінцем від усього "П'ястука" залишилися тільки ми з Аланом Маклареном та кришталева куля на моєму підвіконні. Скільки разів я вдивлялася в неї ночами, згадуючи скуйовдженого юнака з темними очима й іронічним поглядом. Примарного спершу ворога, а потім союзника. Фантома. Адже він так і не зізнався, як його звуть. Я ні на хвилину не забувала, яким мерзенним, жорстоким і цинічним був Фантом, але разом з тим він врятував життя мені... і Аланові.

З нього все й почалося.

***

Ми вже тижнів зо два стирчали без замовлень. Я ладна була на місяць вити від нудьги. Тренування я зовсім закинула, толку вправлятися, якщо на мистецтво боротьби з привидами немає попиту. Іноді вешталася Сіетлом, вбиваючи час. Іноді намагалася заповнити прогалини в освіті, брала в бібліотеці англійську класику  — школа моя припинилася, коли батьки… стоп, я ж пообіцяла собі не згадувати  про родину  — але надовго мене не вистачало. А найчастіше сиділа на широкому підвіконні та дивилася на вулицю.