НОА

Їх розмова почала набирати цікавих оборотів, і коли дівчина стала розповідати про письменника з яким познайомилася на знайомій йому інтернет-платформі – усі пазли склалися воєдино.

Ось шанс зізнатися, що це він. Що та людина, про яку вона говорить з таким трепетом сидить напроти неї.

Та чи варто було зізнаватися їй? Чи готова дівчина до такого повороту подій?

— Випадково ти не цей акаунт мала на увазі? — хлопець розблокувавши телефон, зайшов на свою сторінку та показав Анні.

Її обличчя вмить змарніло. Ноа́ подумав, що вона ось-ось втратить свідомість. Глянувши на нього переляканими очима, дівчина вибігла з купе, залишивши наодинці з його власними демонами, що гризли душу немов терміти.

«Чому ж ти такий невіглас? Хіба не можна було зізнатися одразу, що ви знайомі, коли тільки побачив її? Чи твій страх неприйняття, осудження настільки зламав стрижень сміливості у тобі, що ти б мовчав до скону?» — взявши себе у руки, він почав аналізувати ситуацію, яка склалася.

Ноа́ хотів підскочити, бути швидким немов вітер, аби лише знайти її, зізнатися, сказати правду, яка невимовним тягарем висіла на його шиї. Тільки сміливі мають щастя. Так вважав хлопець більшу частину свого життя.

Робити правильні вчинки – це цінувати можливість зробити когось щасливим. Та що зробив Ноа́ зараз? Він знехтував чужими почуттями, не виправдав надії Анни.

Піднявшись з сидіння, він визирнув із купе, де вкінці коридору стояла знайома постать тримаючи в руках свій телефон та дивлячись у нього.

«Цікаво, про що вона думає? Чи негідник я в її очах?»

Підійшовши ближче, Ноа́ з цікавістю подивився на дівчину, що була зосереджена на екрані смартфона. Вона переглядала листування з ним. Напевно в ньому хотіла знайти підказку, якусь ниточку за яку можна вхопитися і більше ніколи не відпускати.

Це може бути порятунком для них обох. Адже знайти своїх – це нагорода. Шанс, який випадає один на мільйон. Знайти своїх та заспокоїтися – це знайти споріднену душу, що буде розуміти тебе не дивлячись ні на що. Приймати всі твої вади, поразки та перемоги. І це найвеличніше надбання у житті людини.

— Аню, я просто хотів сказати тобі: дякую за все… — хлопцю важко давалося це зізнання. В його голосі відчувалися ноти жалю, страху та ніжності водночас.

— За що ти хочеш сказати мені дякую? Я вірила, що колись ми побачимося, але ніколи не думала, що це буде за таких обставин. Що людину, яка стала важливою частиною мого життя, я зустріну просто так, посеред безмежної кількості людей, у потязі. — слова Анни були настільки важливими у цей момент, що здавалося всередині хлопця щось загориться, спалахне та забуяє. — А ти замість того, щоб зізнатися одразу, мовчав. Боже, я щаслива і зла водночас!

— Я просто хотів сказати дякую, що ти з’явилася у моєму житті. Що увірвалася у нього, як весняний вітер. Підтримувала мене, коли здавалося що я вже на межі, раділа за мене, коли я робив кожен крок вперед. — підійшовши ближче, хлопець чимдуж обійняв дівчину, на обличчі якої з’явилася приємна усмішка.

— І я також хотіла сказати дякую…

Кожна зустріч – це здобуток, кожна подорож – мандри в невідоме. Інколи невідомість – це пірнання у світло, втеча від темряви. Проте світло не може існувати без темряви, і навпаки.

Кожна радість та біль — це поєднання самої енергії життя. Любов та зрада, втрата та здобуття. Напевно у цьому і є весь сенс життя – в протиріччях.

— Ноа́… Я знала, що так воно буде. Що у темні часи зустріну людину, яка поєднана зі мною душею. — мовила Анна дивлячись на усміхнене обличчя хлопця. — Знівечені долею, але сильні водночас.

— Письменницька інтуїція?

— Ні, більш магічно — карти Таро. — розсміялась дівчина. — Жартую. Звичайно ж інтуїція. — поклавши руку на передпліччя, вона зазирнула йому в очі. — Тільки зараз я зрозуміла, що для справжньої дружби не важлива відстань, статки, орієнтація чи зовнішність. Дружба – це щось більше за любов. Це вміння бути поруч в найсильнішу зливу, в найстрашніший буревій, в найсуворіший день. Бути поруч душею, не зважаючи ні на що.

Саме в протиріччях і прихований сенс життя. Неможливо осягнути світло, не знаючи темряви; неможливо відчути справжню радість, не зазнавши болю. Вони пізнали усе сповна і можливо нагородою стала та нитка, що поєднала їхні душі.

І в цьому невпинному танці розбіжностей, в обіймах радості та болю, Ноа́ та Анна знайшли свою гармонію. Вони навчилися цінувати кожну мить разом, кожну зустріч та прощання, розуміючи, що справжній сенс життя – в людських зв’язках, в здатності любити й бути коханим, у вмінні бути другом.