АННА

І знов усе з чистого аркуша, але тепер шлях вже не такий тернистий. Рідний дім, знайома мова, і подруга Уляна живе у сусідньому будинку. Тепер вона вийшла заміж та стала мамою.

Анна понад усе мріяла знов відновити їхню дитячу дружбу. Довгий час у неї виходило тільки привітатися з нею, до розмови ніяк не доходило.

«Що мені у неї спитати? Про що ми можемо поговорити?» — не хотілося вірити, що між нами утворилася прірва за ці роки.

— Я жила у світі своїх мрії та страхів до одного дня. Я привіталася з нею «привіт», а вона відповіла «здравствуйте». Здравствуйте! Ми ж були найкращими подругами! У мене відкрилися очі та знов згадалася та фраза, яку я хотіла набити на тілі «Минуле залишиться у минулому».

Більше навіть кволих спроб не було знайти спільну мову з сусідкою. Здраствуйте, так здравствуйте. Врешті може вони були подругами лише тому, що поруч не було інших дітей, а коли з’явилися то їх дружба не витримала перевірку часом.

Уляна не мріяла про зорі з неба, хоча вона також колись була мрійницею. У неї тепер є сім’я, дитина, її бабуся та дідусь все ще живі.

Попри те, що доля розвела їх, Анна не тримала на неї образу. Навпаки, вона була вдячна за спільні спогади. І хоч досі було боляче, краще бути хорошими сусідами, ніж ворогами.

— Я ж усі ці п’ятнадцять років не зрушила з одного місця. Написала сім книг за перші п’ять років, редагувала після, переписала три, тепер усе перекладаю. Деякі книжки з серії так і не показувалися ніколи, бо я не встигла переписати попередні.

Кидати усе не хотілося. На очі наверталися сльози від однієї думки, що на них вона витратила половину життя. Що пожертвувала всім. І заради чого? Щоб не зрушити з місця?!

— І ось я знову сама. Чоловіка не рахую. Мені не вистачало дружнього спілкування. — хотілося тримати у руках келих з вином, а не чашку чаю. Хоча впевнена, якби була п’яна не змогла б розповісти незнайомцю й половини цього. — Мені кажуть, яка я молодець, який у мене досвід. П’ятнадцять років це стаж яким можна було хвалитися, якби не сотні але… Мені кажуть, що я молодець, а в середині вже розверзається прірва. Поки усі рухалися я стояла на місці. Я не дозволяла собі з кимось зблизитися, вважала, що я не зможу дружити. Що не знайду спільну мову.

— Мені здається, що ти на себе наговорюєш. — вперше за довгий час відповів хлопець. — Ти не стояла на місці. А помилки не допускає тільки той, хто нічого не робить.

— Може ти правий. Але моїм помилкам вже багато років. І шансів, щось виправити немає. Пам’ятаєш, як казала за Сьоржбук? Так ось через пів року він відновив свою роботу. Усе було вже не тим, але дім, як ніяк. І саме тоді спрацювала карма та закон бумеранга. Про це мені важче розказувати, бо воно сталося не так давно.

— Якщо хочеш, можеш не розповідати. — запропонував хлопець.

Анна покрутила головою. Їй хотілося розказати все до кінця. Можливо це єдиний шанс, коли вона зможе відкрити комусь душу. Бо більше не хотілося згадувати усе це. Можливо навіть знов замурувати своє серце у міцну кам’яну броню.

Очі зволожилися, але сльози так і не потекли по щоках.

— Усе сталося на цій платформі. Не пам’ятаю точно з чого почалося, здається я залишила коментар під блогом одного письменника. Він питав, як прибрати книги з іншої платформи. А у мене був досвід із нею. — у горлі пересохло, від несподіваного хвилювання. — Мене зацікавив цей письменник і я вирішила почитати його твори.

Хлопець чомусь здивовано підняв брову, взявши до рук свій телефон.

— Я читала блоги, оповідання та у жаху розуміла наскільки ми схожі… — хотілося провалитися глибше у безодню. — Наче ось саме ця людина моя споріднена душа. Я злякалася цього. Злякалася того, що несвідомо ревнувала до інших. Як колись було у мене з подругами. — з губ вирвався трохи нервовий сміх. — Я вже стільки років не дозволяла нікому підібратися до свого серця, а тут не змогла зупинити потік думок. Споріднена душа… Уявляєш? Я його навіть не бачила ніколи, тільки на маленькій аватарці. А потім чула голос, коли домовлялася за обкладинку для нової книги. Мені здалося, що той голос був наче зітканий зі світла…. — додала вона, переставши кусати губи. — Але думаю ту обкладинку я не отримаю, він кудись зник.

Переживши стільки перешкод чомусь саме це змушувало на очі навертатися сльози.

«Ти зрадила усіх, а тепер тримай людину з якою відчула спорідненість душ, але вона ніколи не прийме цього. Кляте бажання бути потрібною! Мені мало кохання, мені так не вистачає друзів! Я так хочу любити! Я так хочу розділити свої захоплення!»

— Усе... Ось така сповідь дурної мрійниці. — проковтнувши клубок, що став у горлі, Анна вимучила з себе посмішку. Вона бачила, що хлопець вже майже не слухав, щось натискаючи на смартфоні.

— Випадково ти не цей акаунт мала на увазі? — хлопець повернув до неї телефон.

Анна нахилилася, щоб роздивитися те, що він показував, потім перевела погляд на нього і з її обличчя зійшла фарба.

«Дідько. Це що виходить?! Кому я оте все розповіла?!»

Ноги відразу підняли її, та помчали до виходу. Хлопець так і залишився сидіти на місці.

Забігши у туалет, вона схопилася долонями за рукомийник. У скронях шалено пульсувала кров.