* * *

До п’ятнадцяти років у неї вже були готові дві книжки. Хоча те важко назвати книжками. Вони займали трохи більше ста сторінок друкованого тексту. Та були доволі слабкі.

До того часу з історії зник лев Аслан, а на його заміну прийшов Мерлін та її улюблені персонажі артурівського циклу. Але навіть з цим історія була сирою. Як не мріяла Анна про видавництво та читачів, вона отримала жорстоку, хоча конструктивну критику. Місцева письменниця порадила їй спробувати писати щось маленьке та вчити правила мови.

— Ні! — скрикнула вона, кинувши папку з роздрукованим рукописом на ліжко. — Нехай самі пишуть оповідання! Я хочу написати свою серію!

Проплакавши декілька днів, вона врешті зрозуміла, що та письменниця у чомусь мала рацію. Але сходити зі своєї стежки не збиралася, це тільки змусило її сісти та переписати книги. Саме тоді історія про чарівницю Леру Шліман почала набувати теперішніх рис.

І через декілька років показавши пролог ще одному місцевому письменнику вона знов отримала:

— Це не цікаво.

— Можливо я можу щось переробити? — серце стиснулося від болі. Вона була готова слухати поради більш досвідченої людини.

— Ні. Краще це кинь. Може це не твоє. Не всім бути письменниками. Або спробуй малу прозу.

Її бажання коли-небудь прислухуватися до порад інших остаточно вмерло. Шкода, бо вона просила поради, як зробити текст краще, а отримала ось таку відповідь.

Якби не впертість вона б так і зробила. Через короткий час Анна створила свій сайт та почала викладати туди окремі глави. І о диво, те, що не сподобалося місцевим «письменникам» сподобалося читачам.

Далі були перші друковані наклади «Лера Шлиман и амулет стихий», які хоч не мали популярності, але гріли душу.

Мати після закінчення школи запропонувала їй спробувати щось надрукувати.

Пізніше саме цей наклад через багато років згадувала найвідданіша читачка. Для нього Анна малювала від руки ілюстрації та обкладинку.

Пізніше Анна з мамою знайшли невелике видавництво у Харкові, яке взялося за кошт автора надрукувати наклад. Це вже була тверда палітурка, але неідеальна обкладинка.

— Я любила малювати. Але коли готувала книги до друку чомусь підбирала щось максимально страшне. Тоді майже все я малювала від руки, вже потім сканувала та домальовувала у фотошопі.

Вже цей наклад був розісланий у всі місцеві бібліотеки, та декілька книжок навіть придбали.

— Одного вечора я сиділа за комп’ютером, і раптом у соціальну мережу мені прийшло повідомлення від незнайомої дівчини. — Анна усміхнулась, згадавши той момент. — Це був мій перший відгук. Я тоді ходила щаслива декілька днів.

Далі час від часу приходили відгуки. Я надрукувала наклад продовження, яке мало назву «Лера Шлиман и папоротниковый цветок» та пішла його відносити у бібліотеки. Тоді бібліотекарка сповістила дітей і на перерві вони прибігли просити в авторки Анни Стоун автограф.

— Навіть ті хто не знав хто я така, та що пишу, хотіли отримати автограф. — розсміялась Анна. — Не знаю, що вони потім робили з тими листками з зошита, але мені було дуже приємно. Відчувала себе справжньою письменницею.

Коли їй запропонували провести зустріч з читачами, Анна спочатку погодилася. У неї вже було надруковано чотири книги історії про Леру, і вона готувала до друку першу книгу приквелу.

Тепер можна було жити та радіти. Але… У її житті було дуже багато але. Вона не змогла переступити через себе, побажавши залишитися німою. Страх, що хтось почує її голос був сильнішим ніж бажання зустрітися зі своїми читачами, та обговорити те, що вона так любила.

* * *