* * *

— Ви все вивчили? — спитала Анна подруг. Вони сиділи у вітальні будинку Уляни. — Я хвилююся. Сподіваюся їм сподобається.

Новим захопленням Анни був театр. Їй завжди хотілося те, що ніколи з її вадами не стане можливим. На свій тринадцятий день народження вона вирішила для сім’ї зробити невеличку виставу. Написала сценарій, вони підібрали костюми. П’єса мала бути про капітолійську вовчицю, захисницю міста та ще про щось.

Заходячи наперед — усе полетіло шкереберть. Кінець жовтня був прохолодним, подруги довго не могли зібрати гостей, а коли врешті ті сіли дивитися то відчувалася напруженість.

Для Анни ця вистава провалилася коли вона зрозуміла, що вони багато чого забули сказати, та не показали плакат… А потім хтось з родичів сказав: «Щоб вони такого більше не робили. Бо було прохолодно.

— А казали вони так, бо боялися, що хтось інший більш жорсткіше прокоментує наш виступ. Щоб не образилася та не почала плакати. Бо я ж старалася! Бо я усе приймаю близько до серця. А це була перша моя спроба побороти страх публічного виступу! Подолати страх над своїм скаліченим голосом. — перевівши погляд на краєвид, що проносився за вікном вагона, Анна на мить виринула зі спогадів. — Я досі пам’ятаю той день народження. Бо це було останній раз коли ми з подругами збиралися. Звичайно були ще ігри, ми зустрічалися, але вже нічого пам’ятного. Це було початком кінця.

Перші дзвіночки того, що їй судилося бути на самоті, з’явилися ще до цього. Через свою прикру особливість, Анна не любила знайомитися з іншими дітьми. Коли подруги намагалися її кликати з собою в інші компанії, вона майже завжди відмовлялася. І хоч вона не вважала інших дітей якимись неправильними чи поганими. Але сприймала бажання подруги гуляти ще з кимось особистою зрадою.

«Чому вона не хоче зі мною писати книгу?»

«Для чого їй ті дівчата з сімнадцятого будинку? З ними ж ні про що поговорити!»

«Чого вона кличе мене гуляти до якогось хлопця з сусідньої вулиці. У нас немає спільних інтересів».

«Я хочу знов писати наші книги. Я хочу знов грати у «Всі жінки відьми». Я хочу….»

Вона зовсім не помітила, що подруга стала її кликати все рідше гуляти. Спочатку Анну це злило, хоча вона визнавала, що не пішла б.

Вони все рідше зустрічалися. Хоча у такі митті Анні здавалося, що між ними все ще все добре. Вона любила Уляну, а та знала, що їй відведена одна з головних ролей у книжці Анни.

— Подумай тільки, я писала про своїх друзів у книжках, але коли вони мене кликали, я не йшла гуляти. Але я про них писала…. — Анна знов виринула зі спогадів, щоб на цей раз подивитися на реакцію хлопця, що сидів перед нею.

* * *