* * *

— Вітаю вас! Бажаю вам приємної поїздки! — слова лилися немов потік води в бурхливому струмку його голосу.

— І вам. — промовила дівчина, що так сильно була заклопотана своїми роздумами.

Він одразу впізнав цей силует, це волосся, що переливалося немов червоне насичене терпке вино на сонці.

Ця інтонація у голосі була знайома, немов кожна частинка його тіла, душі. Проте страх зізнатися, відкритися не давав змоги Ноа́ почати відверту розмову першим. Здавалося, що значно простіше буде прикинутися незнайомцем, відлюдником, яким він і був у житті.

Хлопцю завжди було приємніше слухати, бути спостерігачем, аніж дієвою особою. Його таємниці були настільки інтимними, важливими для нього, що здавалося навіть від себе він був готовий приховати їх.

Звичайно в його житті були люди, яким він міг довірити потаємну частинку себе, що знівечена, спалена під променями пекучого сонця. Проте щоразу, коли Ноа́ відкривався, його зраджували, викидали з життя, як зламану іграшку, на звалище.

Саме тоді вперше у голові хлопця зародилася думка, що світ це велике сміттєзвалище зламаних іграшок. Та чи готовий він бути серед них? Чи вистачить у нього сил полагодити не тільки свої думки, але й душу, що потріскалася під натиском обставин та часу.

Але в кожного у світі є другий шанс. Пошук істини, душевного спокою. Можливо, в момент, коли людина втрачає віру в себе, з’являється хтось, хто допоможе знову повірити у диво?

Поїзд почав рушати з місця. Краєвиди плавно змінювалися переливаючись барвами зелені та сонячного світла. Невеличкі затишні оселі були немов провідниками, гостями що зустрічали їх на шляху. Дім – це місце сили.

Саме так вважав Ноа́. У його житті, словах та діях завжди червоною ниткою перепліталося уявлення про місце сили та затишку. І це місце не оселя, чи будинок, це рідні люди. Саме вони були тим притулком віри, прихистком надії, де можна було перечекати будь-які грози та зливи.

Розмова зав’язалася сама собою. Попри страх хлопця, вуста самі почали говорити та знайомитися. Він хотів, щоб його супутниця була чимось значно більшим саме в цей момент. Щоб вона була всесвітом, неймовірним, неосяжним, таємничим і таким могутнім. Ноа́ завжди бачив у людях їхню силу. Вона була немов нестримна лавина, що знищувала всі перепони на своєму шляху.

Саме такою була Анна.

— Я хочу, щоб ти сьогодні була відверта зі мною. Нехай ми незнайомці, проте, якщо я зможу бути поводирем у твоїх мандрах, я буду ним… — впевненість в словах хлопця не залишала жодного компромісу для дівчини. Вона лише спокійно зітхнула, похиливши голову, та почала розповідати свою історію.

— Я завжди була чужинкою у цьому світі. Народжена не тому, що мене хотіли, а тому, що так треба. Я мала все, окрім оцього відчуття бажаності. Любов у моїй сім’ї була не частим гостем.

Я завжди кудись тікала: до бабусі, до друзів, у себе… Я шукала те, чого мені так не вистачало. Вимагала віддавати навзаєм усіх себе. Думаю, ти вже здогадався по моєму вигляду, що у мене це не вийшло. Бо люди не звикли віддавати більше ніж можуть.

І тоді у мене з’явилася найрідніша подруга — Кам’яна Анна. Вона відкрила мені шлях до любові. Це все ще була я, але вже більше з каменю. — дівчина сумно розсміялась, стиснувши між долонями підстаканник з чаєм. — З нею я нарешті відчувала себе цілою. З нею ми писали книжки. З нею втікали від світу. Вона була єдина, кому я могла довірити свої страждання нерозділеного кохання.

Мені більше не потрібні були друзі. Особливо, якщо вони не розділяли моє захоплення. Далі мене накрило стрімким потоком років. — Анна відхилилась на спинку сидіння. — Через сім років я вперше відчула обійми самотності. На той час у мене вже було п’ять товстих книжок і новий світ, який я хотіла розділити з іншими.

Тоді я спробувала повернути друзів, але швидко зрозуміла, що мені з ними більше не цікаво. І я знов зникла на декілька років. Я дозволила собі замурувати серце у кам’яну броню. Тепер я справді перетворилася на Кам’яну Анну.

Усе інше вже не мало значення. Я поховала любов, як таку, залишивши лише страх самотності, який одного разу зруйнував моє кохання.