18 - "Ой!"

Поки непосиди обговорюють свої дитячі новини та колупають сирники, гомонимо з Юлею Олександрівною в куточку.

Вона розпитує мене про переїзд, хвилюється. Сама колежанка мешкає зі старенькими батьками й, з усім бажанням, допомогти не може. Коротко відповідаю, що знайшла тимчасовий варіант.

Юлька заспокоєно усміхається та набирає більше повітря в груди. Зараз буде чергова серія з її особистого життя. Про ще одну розмову поглядами з Василем Розумовським. Я назвала б цей серіал «Скромний і ще скромніша».

До Юлі залицяється батько нашої підопічної. Доросліший від неї самотній татусь.

Залицяється неймовірно обережно. Так, що й не второпаєш, ввічливість це й гарні манери, чи щось більше…

А Юля Олександрівна, дарма, що дівчинка під тридцять, сама не впевнена, яка версія їй подобається більше.

Після сніданку беремося до вправ з малими.

Юля Олександрівна тут на головних ролях, як більш досвідчена. А я напохваті: помічник і діткам, і Юлі.

Час летить швидко. Математика, природознавство, малювання. Потім у групу заходить вчителька музики.

Взагалі нам зі Сніжком дуже підфартило із цим садочком!

Стільки «розвивайок», шикарна ігрова кімната, харчування, ліжечка, затишна територія та – найголовніше – дуже людяні, професійні вихователі.

Мене взяли завдяки досвіду та після ґрунтовної співбесіди. Плюсом стало й те, що студентка педагогічного.

Заочно, і лише другий курс, але з перспективою!

Ну й зарплату на мені керівництво економить. Я ж практично за місце для Сніжинки працюю. А от у вільний від роботи час уже заробляю на всі інші потреби.

От і сьогодні маю два замовлення на «Снігуроньку». А в інший час – підготовка до школи, анімація на свята або няня погодинно.

Життя вирує… аж голова інколи обертом!

Але це краще, ніж сірі «байбакові» будні в моєму рідному містечку. А так зачеплюсь – і для донечки з’являться інші, столичні можливості!

Повернутися до батьків завжди встигну.

Та й вони не зізнаються, але насолоджуються простором і тишею в домі.

Ремонт власними силами затіяли, перестановку зробили, мама вирощуванням мікрозелені захопилася. Батько в моїй кімнаті собі майстерню облаштував. Ремонтує сусідам та знайомим дрібні електроприлади.

Радію, що в батьків насталі світлі та спокійні часи.

А ми з донею тут влаштуємося в якійсь затишній квартирці. Яку треба вже шукати!

Тишком відкриваю на телефоні всі можливі сайти з нерухомістю. Але!

Спочатку Сашко забиває носа під час прогулянки, потім у Лізочки губиться дуже важлива резинка для волосся, Мар’яна свариться зі Софійкою через Максима…

Потім обід – це окрема взагалі історія!

На тихій годині я тихенько забираю Сніжинку та хвилин двадцять невідривно слідкую, щоб вона не придушила своєю любов’ю декоративне кроленя. Ще по три хвилинки дістається кожному з п’яти хом’ячків і двом черепашкам.

На виході, як досвідчений поліціянт арештанта, обшукую Сніжинку. Витягаю з рукава її кофти білу волохату грудку. Саджаю назад до клітки.

Мала розчаровано цикає, але не бунтує.

Потім полуденок і рукоділля. Усе, час бігти на підробітку!

На тонкий светр і теплі штани вдягаю довгу блакитну сукню, яку густо розшила паєтками та камінцями. Волосся звільняю від гульки й заплітаю в пишну вивернуту косу, додаю кілька ниточок бісеру між пасмами.

Блискітки на повіки, стійка рожева помада. Рум’янець у мене буде свій від біганини. Накидаю довгу курточку з каптуром, виходжу на вулицю. Змахую долонею у віконечко доньчиної групи та лечу на автобус.

Перша адреса поруч.

З Микитою зустрічаємося біля потрібного будинку.

Микита – мій одногрупник. Вмовила парубка підіграти й підробити. Він молодший за мене на кілька років, веселий та говіркий. У Діда Мороза взагалі функції нескладні: сміятися низьким голосом, хвалити та дарувати подарунки.

Слухаємо віршики, трошки граємося з двома дітками погодками. Вручаємо їм заздалегідь підготовлені батьками подарунки.

Друге замовлення в іншому районі. І дитина, для якої замовили розвагу, не в настрої. Це буває. Їй треба трошки більше часу, щоб адаптуватися, а нам більше терпіння та нервів…

Нарешті «клієнт» задоволений. Ми з Микитою отримуємо зарплатню, розходимось.

Уже біля садочка згадую, що не попередила «добрих людей» про час нашого заселення. Привітна за голосом жіночка казала, що ввечері буде ідеально. Але «вечір» у всіх різний.

Уже початок дев’ятої.

Збираю змучену очікуванням Сніжинку, сама вирішую не гаяти час на перевдягання. Таксі, епопея з клунками – і ось цей довгий день добігає кінця.

Машина в’їжджає на закриту територію сучасного житлового комплексу. Охоронець питає номер квартири, шлагбаум підіймається.

Чудово! Це означає, що на нас чекають.

– Сніжано, ми зараз їдемо в гості. І маємо там пожити кілька днів. Тож, будь ласка, будь обережною і нічого не чіпай без мого дозволу, добре? – моя Хуртовинка втомлено кліпає.

Маю надію, що одразу засне, як покладу її в ліжечко.

Поталанило, що доня швидко пристосовується до нових місць і особливо не нітиться від зміни людей і локацій. Але в цьому і складність! Її цікавість інколи виходить з-під контролю.

Літнього віку, але міцний та жвавий консьєрж тримає для нас двері парадного, підносить сумки до ліфта.

І це так зігріває мене зсередини! Мало сльози не набігають на очі. Ще трошки – і можна буде розслабитися…

Сніжинка розглядає нашого помічника на всі свої великі карі оченята. Тягне її до чоловіків, адже останнім часом довкола неї виключно жіноче царство. Скучила, мабуть, за дідусем.

Ліфт рухається майже беззвучно.

Вивантажуємося.

Стальні масивні двері з тризначним номером та чорною матовою клавішею дзвінка – нам сюди.

Трохи спітніла після тягання торбів, розстібаю курточку.

Знімаю шапку зі Сніжинки, поправляю її пасма. Вона втомилась, бурчить і крутить головою. Підхоплюю її на руки. На себе з останніх сил натягую милу усмішку.