17 - Так і живемо

Майже 4 роки потому

Шоковано дивлюсь на спаковані речі. А це лише половина. У нас було менше, коли п’ять місяців тому ми зі Сніжинкою приїхали штурмувати столицю. Набагато менше!

Плодяться вони, поки ніхто не бачить, чи що?

Хитаю головою. Я не зможу забрати все одразу. Доведеться ще раз поспілкуватися з власницею квартири. Хоча пристойних слів для цієї жінки в мене обмаль!

За два тижні до нового року вона оголосила, що підвищує… Ні, не те слово…  – задирає! – орендну плату.

Ще й не хоче віддавати суму страхування за дві невеличкі подряпинки на серванті. І розмальовану стінку в коридорі. І підстрижені під корінь вазони, і…

Ну добре, хай забирає ту заставу!

Але платити нову драконівську ціну я принципово не буду! Те, що таких коштів немає, – це вже друга справа.

Знайдемо щось інше. Обов’язково. Трохи згодом.

Упродовж зимової сесії та святкових підробітків не було часу на пошуки. Тож доведеться якийсь тиждень пожити в знайомих-знайомих моєї тітки…

Дай Боже здоров’я цим добрим людям! І нервів.

Особливо нервів на мою непосидючу Сніжинку-Хуртовинку.

До речі! Щось довго її не чути. Обережно заглядаю на кухню.

Сидить навпочіпки та захопливо водить пальчиками на розсипаній підлогою манці.

Це вона вчора побачила, як малюють картини піском.

Зітхаю. Око сіпається. Але відривати не ризикую. Мені ще другу половину речей складати.

Та й манка – не фарба. Фарбу вона вже використала в коридорі. Тож хай малює.

Швиденько спаковую пожитки. Відкладаю потрібні на перший час речі в три об’ємні торби. Відтягую зайві клунки на балкон. Інше – до дверей.

Збираюсь на роботу.

Ой! Так ще ж манка…

Підфарбовую вії та паралельно викликаю таксі. Доведеться витратитися – по іншому не встигнемо.

– Сніжинко! Зараз поїдемо в садок. Ти готова?

– Мам! Мам! Сфотопарируй! Я там… усе сама!

– Правильно казати: сфотогра… О-о-о!..

Підбігає та на повній швидкості влітає у ноги. Одне колінце боляче тицяє в мою гомілкову кістку.

Сніжна лавина в дії!

– Ой, ні! Почекай, мамусю, – стягує з тумби мій шарф, рукавички та знову несеться на кухню.

Навіть не хочу думати, для чого вони їй там.

Розтираю ногу, пишу своїй напарниці, що затримаюсь хвилин на десять. Зранку навантаження невелике – поки всі зберуться, перевдягнуться…

Юля присилає «ок», і я шкандибаю дивитися зразок сучасного мистецтва.

Оглядаю масштаб геніальності творця… і виправляю повідомлення для Юлі. Тут мінімум на двадцять хвилин активного прибирання!

– Дуже гарно, люба. Ялиночки – як справжні. Але більше так не роби. Крупа – це їжа. А їжею ми не граємося. Добре?

– Добре… – насуплює свої бровенята й губки ображено витягує – усі ямочки розгладжуються. – А ти здогадалася, що це?

– Ліс.

– І ти! – вказує на закидану манкою мою шапку й рукавички. – Це ти блукаєш у лісі, а таточко тебе шукає…

Поміж манного поля вгадується фігура з великою головою та якимись товстими звіриними лапами. Біля однієї «руки» лежить металевий кухонний молоточок.

Боже! Де вона його знайшла?

– Чудово вийшло, давай тепер мама прибере, нам уже час виходити, – хочу забрати кудись подалі важке й гостре з одного боку приладдя, але Сніжана заступає свого татка-лісовика.

– Спочатку сфотопарируй!

Обходжу кухню, зберігаючи витвір мистецтва для нащадків… і предків.

Мама, улюблена Сніжанина бабуся, завжди вимагає нових фото. Вона і Сніжку вимагає… відколи моєї бабусі не стало, у неї з’явилися сили й час на онучку. Але мені спокійніше, коли вона поруч.

На щастя, вдалося влаштуватися в приватний садок із подовженими групами та знижками для співробітників. А бабусі тепер перепадають лише світлини та рідкісні вихідні зі Сніжинкою.

Усе! «Сфотопарировала»! Витягаю з комірки мітлу, совок, пилосмок.

– Сніжок, відходь.

– Тобі сподобалось? Схоже вийшло?

Озираюсь на велику постать з молотком. Киваю. Майже ідеально відтворює доленосного чоловіка в моєму житті.

Бажання сліпо й наївно закохуватися у звабливих незнайомців він мені точно «відбив». Та й у знайомців – теж не тягне…

У садочок ми спізнюємося на пів години. А все тому, що дорогою Сніжана побачила прив’язаного до паркана песика й не хотіла йти. Аж поки з аптеки до нього не вийшов старенький дідусь.

Швиденько перевзуваю заплакану мою дівчинку, неслухняні кручені пасма притискаю обідком, витираю почервонілий носик.

– Маленька, ну ти чого? Господар же знайшовся.

– А коли той дідусь помре, хто буде дивитися за песиком?

– Мабуть, його діти.

– А коли вони помруть?

Ой, щось не подобається мені напрямок цієї розмови.

– Я хочу, щоб вони всі померли, а песик лишився зі мною!

Ем… Взагалі-то моя дівчинка не схильна до агресії, доброзичлива та соціально адаптована. Але останнім часом на темі домашніх улюбленців у неї формується хвороблива зацикленість.

Це тому, що вдома в батьків залишився її улюблений кіт.

Старенький і вже беззубий Чубчик, якого вона затягала та зажужмила до стану фрустрації. Мабуть, єдиний, хто радів нашому від’їзду.

А тут завести якусь тваринку я не наважуюсь.

Знайти підхожу квартиру з дитиною та обмеженим бюджетом – складно. А з дитиною ТА твариною – як знайти на вулиці мільйон. Були випадки, але не з моїм щастям.

– Сніжинко… – обіймаю її войовничо піднесені плечики. – Після обіду я тебе проведу в живий куточок. Ненадовго, добре?

Молодшу групу туди пускають двічі на тиждень і в присутності двох виховательок. А моя «віп» дівчинка бігає туди чи не щодня.

Цим і рятуємося.

– Домовилися?

– Угу, – бурчить ще досі сумно, але на одній щоці вже трохи вимальовується фірмова й наймиліша ямочка.

Цілую її та проводжаю до дверей, киваю знайомій виховательці.