16 - З поверненням!

Лікарка щось крутить на панелі. Кімнату наповнює тихе шурхотіння, подібне до хвиль, а потім… більш гучне, глухе й часте стукотіння.

Так швидко?

Наче в переляканого кошеняти. Це…

– Все в нормі, – відповідає на мій застиглий погляд. – Сто двадцять скорочень на хвилину. Інтенсивність потокової хвилі…

Сипле термінами, а мені досі стоїть у вухах це торохкотіння. Наче це серце кудись дуже поспішає. Відчуваю, як і моє пришвидшує свій хід.

Алінка задоволено спостерігає за моєю реакцією.

Лікар відкладає маніпулятор, подає Аліні серветку, та починає витирати живіт від гелю.

– Я там… почекаю… – задкую та спиною, недоладно сунусь в коридор.

Спираюсь плечем на почовгану стіну. Прикриваю очі.

Чорт. Згадую обіцянку Оксани. Здається, спрацювало…

Повільно, але з кожною секундою все потужніше до мене доходить. Наче крижаним душем, обливає усвідомлення того, що просто зараз живе, росте, існує… мій син. Чи дочка…

Ди-ти-на… Жива. Справжня людина, тільки маленька. 

Ду-у-уже маленька! А вже кудись поспішає.

Чи їй тривожно там? Але лікар сказав, усе в нормі…

А мені щось не дуже.

Перед очима така ж сіра, як панелі медичного центру, завіса.

Дитина – це ж… надовго. До вісімнадцяти як мінімум. І яким я буду батьком? Адже іншого тата не буде в цієї малечі… Чи буде?

Якщо не продовжу стосунки з Аліною, як чоловік, вона згодом почне зустрічатися з іншими. Сто відсотків почне!

Видна, приваблива жінка. Вийде заміж…

А може, й не один раз – пригадуються любовні пригоди дорослих, на які сам надивився дитиною.

П-ф-ф…

Так ось як вона складається – сімейна карма!

Мій тато загинув молодим, а я, виходить, самоусунувся – і в результаті у моєї дитини в житті складеться та ж фігня.

Думки переплітаються, стрибають, закручуються виснажливими смерчами.

Зірканутися можна! Перед очима вже реально – зірочки.

Ні, коридор не допомагає. Тут якось замало кисню. Піду на вулицю. Мені треба трохи перевести дух. Подихати та відчути власне тіло. Бо я, здається, вилетів із нього та досі пульсую на тих стрімких серцевих частотах.

Оглушений внутрішнім сум’яттям та прозріннями вивалююсь надвір. У бахілах та без куртки. Спираюсь на холодні поруччя.

Шкіру обпікає порив морозного вітру. А кисню і тут не вистачає.

Так і який вихід із цього патерну страждань? Як його розірвати?

Залишитися з Аліною? По-справжньому… Відчути її своєю… Як у мелодрамах кажуть? Половинкою. Судженою. Єдиною жінкою.

Поїдемо зараз на ту фотосесію обійматися. Дивитися дитячу. Читати казки животу… і далі за програмою.

Я мушу хоча б спробувати!

Так буде чесно до переляканого кошеня-поспішайлика і… до мене малого.

За спиною скриплять вхідні двері.

– Вибачте, будь ласка, – хтось торкається моєї руки. 

Прокліпуюсь.

Молода адміністраторка. Лагідно усміхається, кусає бліді губи.

– Там документи, які вам треба…

Що вона від мене хоче? Я досі не заземлився. Хитаю головою.

– Я потім підпишу.

– Але…

– І все оплачу, не хвилюйтесь. Просто вийшов подихати. Я не збираюся втікати.

Уже ні…

– Добре. Але краще, щоб ви приділили мені хвилинку саме зараз, – нервово стискає край фірмової сорочки, – поки не повернулася ваша дівчина.

Га?

Здивовано й мовчки дивлюсь на неї. І те підморгування пригадую.

Телефон хоче свій дати?

Лестить, звичайно, що дівчата шукають моєї уваги. Але я вже зійшов з дистанції. Рроків на вісімнадцять.

– Кхм… знаєте, – дивлюсь на бейджик, – Уляно, ви дуже мила, і мені приємна ваша ініціатива. Але в нас нічого не вий…

– Та ви не розумієте! – раптом роздратовано цикає. – Вам. Треба! Побачити ті документи. – Зникає в приміщенні.

Не второпав…

Масажую пальцями шкіру голови, ще кілька глибоких доз повітря. Вертаюсь.

Алінка вже коло ресепшену, дістає з сумочки гаманець, відраховує купюри. Дівчина за стійкою натягнуто усміхається. Пронизливо дивиться на мене, а потім опускає очі на планшетку з паперами у своїх руках.

– Чекай, Алю, не треба. Я заплачу, – крокую рішуче та своїми габаритами м’яко відтісняю дівчину.

– Та ну… ти ж перекинув гроші, це однаково твої, – не хоче відступати.

Ловлю її долоню, показово й повільно цілую.

– Дозволь мені цю примху. Можливо, я хочу брати участь не лише грошима.

– Правда? – розквітає схваленням її обличчя.

– Угу… йди вдягайся. Якщо не маєш планів, поїдемо зараз подивимося дитячу.

– Давай! – відходить, шарудить одягом.

Але «відходить» – голосно сказано. Два кроки між нами та один краєвид.

– А можна попросити вас розрахуватися терміналом? У нас немає готівки на здачу, – примружується Уляна.

– Звичайно.

Дістаю телефон. Дівчина кладе на стійку планшетку й закриває її своїм тілом, схиляючись над апаратом. Повільно, з паузою після кожної кнопки, вводить суму.

А я тим часом скошую очі на медичний бланк. Згори ім’я і прізвище Аліни, рік народження. Далі все специфічне й незрозуміле.

Уляна навіть приклеїла тонкі кольорові стікери в кількох місцях. Але вони не підказують мені нічого.

Деякі рядки та клітинки заповнені друкованим шрифтом, та здебільшого папір списаний від руки. Почерк розгонистий, «лікарський».

Ну побачив я ці документи, але розібратися – без шансів! 

Кілька секунд силуюсь в’їхати в зміст. А потім згадую, що маю досвідченого та майже цілодобового консультанта!

Активую камеру та роблю пару фоток. Відправляю їх Оксані з лаконічним знаком питання.

Уляна одразу ховає все за стійкою, «киває» мені очима та ще раз усміхається. Тепер уже спокійніше.

– Я готова! – сповіщає Аліна.

Вдягаюсь, сідаємо в тачку, їдемо.

У пів вуха слухаю монолог майбутньої мами, яка повільно нагладжує свій животик та пропонує імена. Не можу включитися в розмову. Телефон пече груди через підкладку піджака. І щось важке й холодне збирається в горлі.