14 - Наважитися

– Ну як, ти вже був на Доплері?

– Де?

– Сердечко дитини чув? – життєрадісно допитує мене Ксанка.

Вона ввімкнулася в ситуацію миттєво й азартно.

Уже другий місяць сестра працює моїм особистим «вагітним» консультантом, психотерапевтом, коучем та групою підтримки одночасно. Майже цілодобово та цілком безкоштовно. На непідробному ентузіазмі.

А мені лише від згадки зуби зводить!

Відкидаюсь у кріслі та на мить затискаю динамік айфона. Зі стогоном видихаю.

– Ще ні. Здається, це сьогодні. А може, у той вівторок було…

Розсіяно дивлюсь на лаконічний фірмовий календар на столі.

Запам’ятати цю купу досліджень-аналізів просто нереально.

Добре, що Аліна всі процедури проходить самостійно. Тільки скидає мені потім результати.

Дрібні циферки й відсотки гормонів. Чорно-білі й абсолютно незрозумілі знімки – наче кадри з технічної перерви на старому телевізорі. Ще якусь медичну лабуду.

І це все мало б вплинути, розворушити щось тепле до неї і дитини… Але ні. Мене просто напружує і дратує ситуація, де я добровільно-примусово «щасливий татусь».

На фоні стресу навіть лібідо вимкнулось і впало в глибоку кому. І функціоную я тепер виключно на кар’єрних амбіціях. Зарився в роботу по вінця і свій відділ заганяв. Ми навіть звіт за минулий рік завчасно здали, чого не було відколи… Та просто ніколи не було!

– Так не можна, Макаре, – м’яко журить мене мій коуч. – Подзвони Аліні. Дізнайся і поїдь, якщо це сьогодні. Тобі треба долучатися вже зараз. Повір, почуєш, як стискається це крихітне серце, – одразу відтанеш. Тільки уяви: сантиметрова грудочка клітин, а в неї вже – серце! І обов’язково передзвони мені потім, розкажеш, чи пройняло. От побачиш… – Замріяно й натхненно бринить її голос.

Сама вона там вагітна знову, чи що? Так смачно оповідає.

От від таких мотиваційних Ксанчиних промов мене торкає. Мурахи лоскотно курсують вздовж тіла й підіймають дорогою всі волосинки.

А від Аліниних скріншотів з аналізами – голяк. Точніше – тупий біль у скронях.

Можливо тому, що я бачив, як Оксана кайфує від своїх дітей. Аліна ж тільки скаржиться на ранкову нудоту, слабкість, сонливість і забудькуватість.

Весь час просить мене кудись її відвезти, щось купити й наполегливо затягує до себе. «Щоб дитина відчула мою любов і турботу».

А я не затягуюсь! Бо немає їх – любові й турботи.

Усі фінансові питання-прохання скинув на секретарку.

Але Оксана має рацію. Час змиритися, прийняти відповідальність та спробувати «отримати задоволення» в ситуації, яку не можеш змінити.

Проходжусь кабінетом, трохи зависаю біля панорамного вікна. А потім наважуюсь: тисну на іконку Аліни в контактах.

Тепер тут її чорно-біла фотка здаля і в профіль, а не стильне ню. Ну бо – усе, дострибався! Час холостяцьких веселощів минув. Відтепер оголошується еротичний траур.

– Так, Мака-а-ре… – медово тече голос дівчини, а мені нервові закінчення смикає, наче їх кислотою облило. – Це чудово, що ти подзвонив. Якраз хотіла запросити тебе на фотосесію.

– Куди? – торопію з цієї жінки!

– Родинна вагітна фотосесія. Подивишся, як я облаштувала дитячу. Це в мене вдома буде. У затишку й без постановок. Просто полежимо на диванчику, пообіймаємося… А нас поклацають. На згадку крихітці. Як батьки її чекали й любили ще в животику.

– Якому животику, Аліно? – мене вибішує її підлесливий тон. Та й в анатомії процесу я вже трохи розбираюся, дякувати моєму консультанту. – Ти на другому місяці. Як мінімум ще стільки ж нічого не буде помітно.

– Ти просто… Я вже не знаю, як до тебе достукатися. Взагалі не хочеш мене бачити? А дитину? Нащо казав, що підтримаєш, якщо… – починає знову скиглити.

Я скоро пухирями почну вкриватися від цього голосу!

Але стримую емоції, шукаю дзен, дихаю глибше. У пам’яті несуться настанови сестри про важливість для вагіотної стабільного й позитивного настрою.

– Добре. Я тебе почув. До речі, ти дослідження Доплера вже робила?

– Ні, після четвертої їду.

– Ну от, там і побачимось. Я підскочу.

– Що? Навіщо? У тебе ж робочий день ще…

– Хочу послухати, як б’ється серце… нашої дитини, – кривлюсь від того, як пишномовно й по-серіальному це звучить. Але куди правди діти?

Трохи більше, ніж за пів року, ми станемо батьками.

Алінка на цю заяву якось довго мовчить. Я думав, вона впаде в ейфорію та пищатиме до дзвону у вухах.

– Аліно? Якісь проблеми?

– М… ні. Звичайно, це можна влаштувати. Адресу клініки я тобі скину, – промовляє швидко та одразу відключається.

Ну ось. Перші свідомі кроки у відповідальному напрямку.

Дивлюсь на годинник. До четвертої треба багато зробити – поринаю у графіки, прогнози та зведені діаграми.

Обожнюю свою роботу! Напружену, багатозадачну й ресурсопожираючую. Хай її бог оберігає.

Завдяки обвалу коефіцієнтів боргового навантаження на ринку нерухомості маю кілька цілющих годин.

У цей час мій мозок на всю потужність завантажений. І його не жує примарне, але огидливе, слизьке відчуття провини перед Аліною, майбутньою дитиною та наївно-пристрасною снігуронькою, якій я так і не подзвонив…