13 - Новини

Вихоплюю гаджет із пальчиків Віки, але вона встигає опустити погляд та розтулити в здивування губи.

Ну так. Аля на аватарці естетично й майже пристойно… оголена.

Прокляття мені з тою Аліною! Треба було одразу в блок. Але скидати зараз – наче підтверджувати найгірші думки Вікторії. А нічого критичного тут немає. Ну… окрім аватарки та такого раннього дзвінку. Ще й дев’ятої немає.

Але нехай.

Як там було? Ми відповідаємо за тих, кого кинули?

Остання розмова з нею, – обіцяю собі, – а потім стовідсоткове видалення з горизонту.

– Слухаю.

– Макаре. Пробач, якщо розбудила. Знаю, що в тебе вихідні… Але я не могла чекати! Щойно зробила аналізи, і я…

Ледь встигаю пригальмувати перед ямками та пропускаю половину з її швидкого белькотіння.

Аналізи? Захворіла чи що?

– Я вагітна!

Німію і плутаюсь у власному тілі. Машина стрибає й розгойдується на вибоїнах. Щось човгає, металево скреготить під кузовом.

Твою ж!

Таки залетів у ті ями. І Алінка залетіла…

Скидаю швидкість максимально й шукаю поглядом, де можна запаркуватися. Ще п’ятсот метрів якось мушу протягнути й не вбитися…

Перед очима сірі мутні плями.

– Ти чуєш мене, Макаре? Я знаю, що ми не планували. І посварилися… Але це ж дитина. Будь ласка, не кидай нас! Не треба так… з нами… – починає плакати на останніх словах. – Ти чуєш мене взагалі? Макаре?

Треба їй щось сказати. Хоч мугикнути. А я туплю! Мене просто розірвало.

Щойно я підсилено перетравлював перспективу справжніх стосунків та рідкісних побачень… І навіть перетравив! Але як усвідомити такий апдейт?

Незапланована дитина!

Ще й з ким?

З дівчиною, яку серйозно не сприймав. Яка майстерно приховувала істеричну вдачу. З якою я легко розірвав і жодного разу не пошкодував…

Зупиняю авто і скляними очима дивлюсь у лобове. Аліна й далі щось підвиває та тихенько схлипує у слухавку.

Приїхали…

– То мені вийти? – чую обережне збоку.

А! Це я вголос сказав?

– Сиди, зараз. П’ять хвилин.

Виходжу сам, гучно гупаючи дверима. Не хотів, просто кінцівки ще погано слухаються…

Обходжу авто й активно тягну холодне повітря в легені. Прочищає мозок.

Не панікувати! Дізнатися деталі. Скласти план.

– Який термін, Аліно?

– Не… не знаю.

– Ти в лікаря була?

– Ні, зробила тести. П’ять штук! Усі позитивні. Я одразу тобі подзвонила.

– А ти як сама? Будеш народжувати? – згадую її анкету з сайту знайомств.

Не було там дітей!

Подорожі, розвиток, кар’єра, секс, розваги… Наші пріоритети майже ідеально збігалися. 

А тут раптом вона ввімкнула мати-героїню. Ще й так драматично!

Але, можливо, так гормони діють? Тому намагаюсь тримати рівний тон і не видати їй всю глибину свого шоку. Вона й так ледве слова у речення зліплює.

– То як? Присвятиш життя дитині?

– Якщо з тобою… Я не хочу бути матір’ю-одиначкою! – аж бачу, як вередливо вигинаються її рукотворно ідеальні губи…

Поганий розклад.

Я не бажав ставати татком, вона – матір’ю, а віддуватися малому…

Мозок фонтанує тривожними картинками та відчуттями з минулого. Коли ти відверто заважаєш дорослим і одночасно залежиш від них. А ще ці вічні скандали між «люблячими» батьками! Бр-р-р…

Пробач, малий, але навіть заради тебе, я не присилую себе бути з жінкою, яку не обирав.

Ходжу туди й сюди вздовж дороги, поки ця думка й модель майбутнього не міцніє в мені остаточно.

– Аліно, хочу, щоб ти зараз була уважною! Я допомагатиму, якщо дитина народиться. У неї будуть гроші, житло, освіта. Рідні з мого боку: бабуся, дідусь. Інколи, не дуже часто, у неї буду я. Але! Нас із тобою, як пари, як подружжя… Не. Станеться. Ти мене зрозуміла?

– Але ж… Я боюсь. Ти повинен бути поряд. Підтримувати, поки я в такому вразливому стані. І в дитини має бути повноцінна…

– Ні! Хочеш бути мамою, я допоможу. Але не так, як тобі бажається. На ціпок ти мене не засадиш. І не треба маніпулювати! Впихаєш зараз ще ненароджену дитину, як ті свої довбані ключі. Не буде цього! Зрозуміла?

Мене-таки зриває на емоції…

Цигарку б зараз… Хоча я взагалі не палю!

Вдих-видих. Беру себе в руки.

Я свою позицію висловив. І вона не зміниться. Головне тепер – донести це до «щасливої» матусі.

– Запишись у якусь хорошу клініку, усе дізнайся. Я сьогодні буду в місті. Зустрінемося і все вирішимо остаточно, – промовляю сухо. – Пізніше наберу.

Скидаю виклик. Втомлено стискаю скроні.

Жорстко я? Ну так. Але й вона мені не про виграш у лотерею повідомила!

Сідаю в тачку. Повністю концентруюсь на кермуванні. Добре, що навігатор підказує. Мозок після викиду адреналіну в’ялий і загальмований.

У салоні гнітюча тиша.

Вікторія завмерла фарфоровою лялькою. І мені якось не до розмов…

Так, в мовчанці, дістаємося автовокзалу.

Насправді думав довести її додому. Назву містечка Віка не казала, але живе десь тут, недалеко. Проте моя енергія підтримувати легку атмосферу, чи хоча б невимушену, вигоріла.

Дивлюсь на ніжні риси тепер відстороненого, напруженого обличчя. Наче незнайомку розглядаю. Що я від неї хотів?

– Телефон, Вік. Залишиш?

Блискавичний і гострий погляд обпікає мене. Підтискає губи, але бере, швидко ковзає пальчиками по екрану.

– Дякую за все. Хай щастить, – не віддає мені до рук, залишає телефон на консолі і спритно вистрибує з авто.

Відмикаю багажник, підходжу, щоб вийняти наплічник. Але Віка тягне за лямку, забирає з рук.

– Давай до автобуса піднесу, – він у неї трохи має вагу.

– Ні, це мій рюкзак. І мені не важко! Бувай.

Хутко закидає на плечі і прямує до сірої приземкуватої будівлі не обертаючись.

П-ф-ф… Якось криво я зав’язав стосунки із цікавою дівчиною.

Втомлено спираюсь на холодне крило автівки, тру своє досі офігівше від ранкових новин обличчя.