12 - Зворотний бік Місяця

Прокидаюся від шарудіння і незнайомого запаху простирадл… У думках штиль, у тілі приємна, скручена в тугі пружини енергія, що ось-ось розгорнеться…

Із задоволенням потягуюсь.

Оце мене вимкнуло! Не пам’ятаю, коли востаннє так міцно спав. Оксана січе фішку – щось у цьому свіжому повітрі є. От тільки… Я не в сестри.

Розтуляю очі й розглядаю незнайому кімнату в ранкових сутінках.

– Макаре, – несміливі пальчики лягають на моє оголене плече, – незручно будити, але мені потрібно…

Різко перевертаюсь, ловлю тоненьку ручку – не наснилося!

Вікторія ойкає, опускає погляд і замружується. Її обличчя набуває милого рум’янцю.

Ці її наївно-відчайдушні провокації вчора знесли всі запобіжники й перестороги. Під корінь!

Я ж її цноти позбавив! Хоча збирався зірвати кілька поцілунків… Але волосся на собі рвати не збираюся.

Тим паче дівчина виявила ініціативу, не скаржилась у процесі та ще й сама…

Тіло реагує на згадки миттєво – наливається важкістю й жаром. Хоче продовження. Із сумом дивлюсь на повністю одягнену, зі строго підібраним волоссям Віку.

Тягну пальчики до себе. Цілую.

Вона здригається.

– Як себе почуваєш?

– Нн… нормально. Дякую… – досі не дивиться на мене, а кудись вбіг. – Ти не міг би… вдягнутися?

Куточки губ сіпаються від її збентеженого вигляду.

Це так гаряче – знати, якою відвертою і шаленою може бути сором’язлива жінка. Самовдоволення розквітає – це вона зі мною відкрилася й запалала.

Але треба бути адекватним ситуації. Зараз снігурка грайливий настрій не підтримує.

Витягує долоню, відвертається та кидає на ліжко мій одяг.

Шкодує про вчорашнє?

– Віко. Ти якась напружена. Мені б не хотілося…

– Все добре. Просто автобус за сорок хвилин, а я ще маю постіль поміняти.

– Автобус? – повільно натягаю речі та намагаюсь в’їхати в ситуацію. – Я думав, ти побудеш кілька днів тут. Одужаєш. Наберешся сил.

Сьогодні мають приїхати її родичі – згадую. І мені, звісно, краще забратися до того, але… Ми могли б…

Ну не знаю!

Ще поспілкуватися. Взяв би пару відгулів, познайомив Віку з Ксанкою і малими. Кафе тут є, одразу за магазином. Щоправда, воно більше скидається на наливайку. Краще тоді налити щось гаряче в термос та довкола озера прогулялися…

– Ні. Я своїм пообіцяла, що приїду сьогодні. Мені вже набагато краще. Мабуть, твій глінтвейн допоміг… – і знову хвилинка ніяковості й тиші.

Віка щось нервово запихає в наплічник, а потім береться міняти простирадла й підковдри рваними, навіть трохи істеричними рухами.

Нарешті відшукую другу шкарпетку, застібаю ремінь, пасок годинника й підходжу до неї зі спини. Перехоплюю важке покривало.

– Я допоможу. І можеш так не поспішати. Я ж на машині. Завезу тебе. В автобусах, мабуть, суцільні протяги.

– Та не треба, – відповідає тихо, але відчуття таке… наче дуже багато емоцій за цими скупими словами.

Кидаю все й розгортаю її до себе за плечі.

– Віко, подивись на мене, – злегка торкаюся її підборіддя.

На мить стуляє повіки, а потім стрімко підіймає погляд. На обличчі жодної емоції.

– Ти образилася на щось? Жалієш про вчорашнє? Не хочеш мене бачити?

– Ні. Але… – зітхає. – Просто не знаю, як поводитися. Ми ж… більше… Ну, це нічого не означає.

– Але не скасовує доброзичливого спілкування. І взаємодопомоги. Мені не складно довезти тебе. Взагалі-то по дорозі. Але якщо це неприйнятно для тебе…

– Добре. Вибач. Так, було б чудово, якби ти підкинув до районного автовокзалу. Я просто прокинулась, розхвилювалась… і…

– Вчора вночі ти була сміливіша. І вигадливіша, – не можу стримати коментаря. На який Віка видає новий рівень почервоніння.

– Я зробила каву й бутерброди, – Віка не підтримує мого тону. Закушує губку і знову береться за постільне. – Нам краще піти якомога раніше, щоб не перетнутися з тіткою Ганною і дядьком Кирилом.

Через це так нервується? Ну добре. Даю їй спокої. Слухняно йду снідати, але в порозі ловлю уважний і задуманий погляд теплих медових очей.

Все-таки вона ще дуже недосвідчена звабниця. З часом навчиться приймати свої тілесні потреби й бажання без ранкового ніяковіння.

Хоча… маю сумнів, що Вікторія зробить із цього хобі. Занадто вона чутлива, глибока та стримана, щоб часто міняти партнерів. Та й уявляти її в обіймах інших чоловіків – не надихає. Навіть шматок хліба із сиром стає тугою грудкою в горлі.

І про «нічого не означає» я вже не впевнений…

Дивне відчуття.

Зазвичай це я «відморожую» охочих до романтики жіночок. А сьогодні опинився зі зворотного боку Місяця. Цього разу панночка мене приземлює та випроваджує, а не навпаки.

Знову новий досвід з нею!

Але якщо бути відвертим, що я можу дійсно цінного запропонувати?

Занурююсь у думки, кручу свою реальність різними гранями, прилаштовуючи до неї юну студентку з провінції…

Навчання та рідних вона не кине – це зрозуміло. Приїздити на вихідні? Знімати в її маленькому містечку готель? Якщо він там є… І насолоджуватися принадами снігуроньки в зручний для мене час? Теж якось… не її формат. Вона варта більшого.

Тим часом ми виходимо з будинку. Віка зачиняє хату й зникає в гаражі – залишити ключ. Забираю в неї наплічник і йду до машини.

Грію двигун і плаваю в можливих сценаріях.

А хай приїздить до мене! Хотіла ж вона побачити столицю? Так, стосунки на відстані та побачення раз на місяць – це повна хрінь. Але якщо захоче спробувати…

Віка якраз всідається поряд на пасажирське. Пристібається без підказок, складає долоні на коліна, як зразкова відмінниця, і дивиться чітко вперед.

Помічаю в її вухах дешевенькі провідні навушники.

Зрозуміло… Зі снігурки в снігову королеву.

І я щось теж починаю хвилюватися і ніяковіти. Пропозиція моя «погратися в пару» тьмяніє і блідне. Виглядає, наче ті ж тілесні розваги в зручний час, тільки під хитрим соусом.