10 - Пірнути

Підкидаю їй ще пару оливок зі своєї тарілки. І додатковий шматочок омлета зі сковороди. Віка почала вечерю несміливо, а тепер, бачу, увійшла в смак. Чи це я непогано готую, чи гаряче вино робить свою справу…

Безперечно робить!

Ніжний рум’янець квітне на її щічках, очі блищать, а слова линуть усе сміливіше й довірливіше.

Ми вже обговорили наші улюблені книжки й фільми, плани на майбутнє, роботу, стосунки з друзями – привіт двоюрідний братик Сашко!

Намагаюсь більше слухати. Періодично перепитую в неї якісь деталі, щоб розмова не урвалася.

Мені подобається її світосприйняття. Світле, терпляче до інших і сповнене легкості. А ще її теплий мелодійний голос… з присмаком усмішки. Ловлю ці вібрації всім тілом. І, здається, навіть трохи захмелів від них. Хоча в моєму кухлику звичайна кава. Планую повернутися в місто, а це ще кілька годин за кермом.

– А батьки? Розкажи про свою сім’ю.

Раптом замовкає. Довгий-довгий вдих, аж плечі підіймаються, – й очі донизу.

Витягує гілочку кропу з «букета». Крутить у пальцях, прикладає до губ, але не їсть, прикушує травинку, наче грається нею. Слідкую за кожним рухом – і в горлі пересихає… це так невимушено. І звабливо.

Ніжні, червоні від вина губи починають ледь помітно дрижати. Відкладає гілочку й тепер кусає нижню губку. Ще один зірваний видих.

Чого це вона?

Гальмую свої недоречні фантазії і фокусуюся на її напруженому личку. Впирає лікті в стільницю, закриває очі долонями.

– Знаєш, мені соромно, що я тут. Просто… свята. І захотілося змінити картинку, відволіктися. А їм зараз дуже важко…

Завмираю, аби не розбити щось прозоре і крихке, що напружено дзвенить у повітрі.

Глибина та інтимність моменту критично збільшуються. Немов ми довго гуляли берегом, мочили ноги, а зараз кинулися, пірнули в коловорот. Чи от-от пірнемо…

І я набираю більше повітря в груди – якраз вчасно!

Голос дрижить і ламається:

– У нас бабуся хворіє. Давно. Наслідки інсульту. Вона лежить і вже не встане. Усі втомилися… Так втомилися, що… інколи я думаю: було б добре, якби вона…

З-під тонких пальчиків скочується маленька прозора сльоза.

Пересідаю ближче до дівчини. Хочеться обійняти. Бо слова тут… ну що слова?

А таке звичайне, безпечне, здавалося, було питання.

Хоча, я теж міг би розплакатися від нього років двадцять тому.

Легенько торкаюся її плеча. З тихим стогоном вона хилиться до мене на груди і вже відверто плаче. Її аж пересмикує. Втискається обличчям у светр. Волосся лоскоче моє підборіддя, пахне чимось ягідним, свіжим і теплим одночасно.

Обіймаю.

Мені це зараз теж потрібно.

Неохоче згадую колишні складнощі, і ситуації з Вікою в нас різні. Але поряд з нею, такою вразливою і відкритою… Переживання тих часів виринають, спалахують. Резонують.

Під проникливі тихенькі схлипування мене закидає в того хлопчика, якого намагалися виховувати мамині численні «чоловіки»…

Перед очима пролітає калейдоскоп цих дивних персонажів. Яких я спочатку мав поважати, потім слухати їхні сварки й не втручатися, а потім підтакувати, поливати брудом негідників та заспокоювати маму після чергового розриву.

На щастя, я подорослішав. А вона сяк-так влаштувала особисте життя. Але тепер дивується, чому не поспішаю створити сім’ю. Це ж така цінність і необхідність для кожного!

Мої плечі теж пересмикує від яскравого флешбеку.

Неоднозначні емоції та думки щодо рідних? Не треба подробиць. Я розумію, як це.

Випливаю з виру власних спогадів та намагаюсь витягнути її.

– Віко, пробач, – ритмічно й повільно гладжу худеньку спину з гострими перлинками хребців. – Не хотів засмутити… І ти нічого поганого не зробила. Відпочивати потрібно. Це нормально. Впевнений, усі все розуміють. Немає чого встидатися. А думки… Це просто думки. Їх складно контролювати. Особливо, коли ти виснажений.

Мугиче щось мені в шию. Відчуваю, як сповільнюється її дихання.

– Заспокоюйся… – пропоную за кілька довгих хвилин. – Не будемо про це.

– Ні, я навіть рада, що ти спитав і вислухав, – сідає рівно, витирає припухлі повіки серветкою. – Так довго все збиралося всередині… а поряд з тобою я відчула, що можу поділитися.

– Можеш. У мене теж були… труднощі з рідними, – криво усміхаюся. – Але щоб поділитися, домашнього вина мені буде замало. – Киваю на її пусте горнятко.

– Боже! Я все випила? – здивовано заглядає до кухлика.

– Ще є, але я не буду. Зараз вкладу тебе й поїду додому.

– Додому? Це…

– В столицю. Ти була там?

Хитає головою.

– Розкажи, яка вона. Які твої улюблені місця, заклади. Хочу подивитися твоїми очима, – і знову м’яка й замріяна усмішка в її голосі.

– Добре, але спочатку приберу тут. А ти лягай, поки не змерзла знову! – ставлю дівчину на ноги, розвертаю і легенько підштовхую в поперек.

Вона невпевнено крокує, тримаючись за стінку. Зупиняється в порозі. Обертається. Уважно слідкує за кожним моїм рухом. Щось солодке й тягуче в її погляді примушує мене напружитися.

– Це так потужно виглядає… коли чоловік на кухні… Мені подобається, – приголомшує цим своїм тихим і довірливим тоном.

Це вона так залицяється?

Звір всередині мене прокидається, тіло накачує гарячою енергією. Пригадуються наші незавершені «подарунки» в авто.

Та-а-к… Не думав, що її так розбере від звичайного вина. Дійсно, тепер треба «вкладати» по-справжньому і відбиватися від посягань!

– Марш у ліжко. Інакше – жодних казочок.

Зі смішком зникає з кухні.

Знайшов – на свою голову!

Швидко мию тарілки, розставляю на місця приладдя, спеції, посуд. Витираю руки рушником і йду на притлумлене світло.

Віка лежить під ковдрою із заплющеними очима. На ній досі моя завелика кофта. І ліжко для неї теж завелике. Широке й довге. Воно займає майже весь простір кімнати. У кутку, біля дверей, помічаю знайомий наплічник.