9 - Знайшов!

Вона має бути тут! Але в будинку темно. Заглядаю через паркан – рівний шар снігу й жодного відбитка.

Уже поїхала додому?

Я не встиг?

Чорт… Чорт. Чорт!

Не думав, що настільки винесе мене ця ситуація з Вікторією.

Я намотував кола, наче звір у замалій клітці, поки Оксана щебетала в слухавку.

Затримки дратували. Ці всі словесні реверанси, побажання, обмін рецептами та розмови про дітей, а потім ще трохи «ні про що»… Півтори години з кожною вчителькою! І це все для того, щоб десь побіжно й нейтрально: «А ви з ким зустрічали?»

Маячня якась.

– Ти нічого не розумієш! – терпляче наставляла мене сестра. – Це тобі не мільйонник, де люди сусідів не впізнають, через десять років проживання поряд. Тут свої закони.

Ні, я не розумію.

– Що складного? Подзвонив, привітав, спитав про племінницю. Або сходив – тут взагалі небагато вулиць.

– Це те саме, що намалювати їй маркером на все обличчя: «хвой…», – самими губами. – А ти кажеш, вона часто сюди приїздить.

– Періодично.

– Ну от! Та до неї після цього не те що жодний симпатичний хлопець не підійде, булку хліба не продадуть!

«Ну й хай не підходять ті симпатичні!» – піниться в горлі щось гірке й гаряче. А хліб… Хліба чого не продати? Не розумію.

Двадцять перше століття!

– Ну й навіщо тоді ти переїхала в цю дичину й глушину?

– Тут є свої плюси.

– Назви десять.

– Так!.. – запалюються недобре її очі. – Я перед тобою не звітуюсь і ні до чого не схиляю. Допомагаю! І навіть не питаю, чому тобі так кортить знайти цю дівчинку.

І добре, що не питає, я і сам не знаю…

У неї життя тут, симпатичні хлопці… двадцять років і такі чисті, довірливі очі. А в мене – втома, робота, відрядження і жодних намірів пускати коріння. Але… Але! Хочу її побачити. І тому замовкаю.

Роблю ще одне нетерпляче коло, сестра хитає головою і знову береться за телефон.

За тими обережними розмовами минуло перше число. І половина другого. Одна «підозрювана» не відповідає на дзвінки. Тож це має бути будинок моєї Снігуроньки!

Але темно… І жодного руху.

Проте треба закрити «гештальт». Штовхаю залізну хвіртку – піддається. У кутку подвір’я величенька собача будка, у ній теж тихо й пусто.

Теж?

Підходжу до вхідних. Стукаю. Тиша…

Ну, я зробив усе, що міг. Вертаюсь у машину, яку кинув на вже знайомому майданчику біля магазина.

Ну що, додому?

Заїду за речами до Оксани… А можу й залишити тих пару светрів про запас. Ноут, гаманець і документи з собою.

Якби не ця пригода з Вікторією, я б уже рвонув. Свята в родинному колі – це добре. А от головні болі від криків-висків і плачу двадцять чотири на сім… Я пас!

– Як ти це витримуєш? – спитав я Ксанку, коли вона розплутувала волосся старшої від тіста.

Мені пощастило спостерігати, як вони всією родиною пекли імбирних чоловічків. Традиція в них, бач, така.

Точніше, намагалася пекти Оксана, а малі весь час крутилися під ногами, лізли руками в борошно й рідину, перекидали й переливали все, що можна й не можна. Микита кокнув цукорницю і обпікся об деко. Андрій – чоловік сестри – мало не розбив голову, послизнувшись на розбитому яйці…

Мені випало зафільмувати це дійство, і я відсиджувався на високому табуреті в кутку: «Щоби було видно одразу всю родину в кадрі!».

– То як ти це терпиш? Поділися лайв-гаком, чи рецептом потужних транквілізаторів? – допитую Оксану.

– Та нічого я не терплю і не витримую. Інколи можу нагримати, але це значить, що я не в ресурсі. Втомлююсь чи погано почуваюся. Але однаково люблю їх усім серцем. Вони – моя частинка. Можливо, найкраща.

– Хм…

– Нічого, Макаре, ти зрозумієш колись. Коли свої з’являться.

Але з моїм графіком та звичкою будувати такі стосунки, як з Аліною… Як?

Ось, хотів поспілкуватися з милою і порядною дівчиною – і не склалося.

Дзвоню сестрі, кажу, що терміново викликали, дякую за гостинність.

– Не знайшов свою таємничу пасажирку?

– Ні.

– Навіть не знаю, шкода мені, чи порадіти за неї…

– Чого це?

– Я ж у курсі твого ставлення до жінок і до сімейного життя. Розумію, звідки це взялося. Але ти не безнадійний. Щось таке ця дівчинка зачепила… глибинно чоловіче. Чому ти ніколи не давав виходу. Тому, мабуть, усе ж таки шкода.

У мене на мить волосся стає дибки. Ух! Вміє Ксанка слова підібрати. Емоційний рентген у неї десь вбудований, чи що?

Прощаємось.

Мені теж шкода. Я б хотів дізнатись, що там ще заховано… «глибинно чоловіче».

Ще трохи медитую на танок ліхтариків на вивісці. Треба їхати. Але всупереч собі ж виходжу з авто. Вирішую ще раз пройтися до того будинку.

Краєм ока вловлюю відблиск світла на снігу. З того боку будівлі! І знову темно… Здалося?

Ну все – цей раз точно останній!

Заходжу у двір, обходжу дім навколо та заглядаю в кожне вікно. Чудово буде, якщо хтось застукає мене за цим дійством… Ніколи не думав, що перетворюся на мисливця за Снігурками.

Та всі думки зупиняються, коли між темних силуетів меблів помічаю рух. Це вона!

Невисока, худенька, з пишними хвилями волосся…

Швидко скидає з плечей халатик і вдягає щось чорне й велике. З каптуром.

Сітківку моїх очей обпікає тендітний вигин її фігури в білій маєчці.

Знайшов!

Ще трохи кайфую від хвилі полегшення і якогось приємного, теплого передчуття. Бачу, що моя знахідка вкладається в ліжко. Це вона спала весь цей час? І знову збирається?

Обережно стукаю у віконечко. І ще раз. Голосніше. Підривається!

Світло падає з-за спини, вона не бачить мого обличчя. А я спостерігаю калейдоскоп емоцій на блідому личку. Здивування, острах. Пальчики підлітають до губ – і тінь усмішки. Впізнала!

Семафорю їй, що підійду до дверей.

Киває.

Ну тепер залишилися дрібниці – пояснити якось їй свою появу. Активно тупаю до ґанку. Вона вже прочинила двері. У моїй толстовці! Це так мило…