8 - П'яте колесо

– А подарунки? – допитую тітку Ганну, спершися об одвірок кухні.

Вона не чує. Копошиться в коморі, виставляє собі під ноги закрутки: томатний сік, грибочки, груші з корицею. На столі в кошику вже замотані рушниками пляшки з домашнім вином.

Збираюся із силами, ковтаю кашель розпеченим горлом і підвищую голос… більше схожий на хрип.

– Чуєте, тьот Ань!

– Ой! – пересмикує її. Розвертається. – Налякала. Ти чого сновигаєш? А ну марш назад до ліжка!

– Кажу, як подарунки? Усім вистачило? Розкажіть.

Свій захід я звалила на Ганну Олексіївну. Наче мало їй було роботи до того. Але так вийшло. За станом здоров’я.

Сьогодні, на другий день після новорічних пригод, прокинулася вся розбита, мокра. І горло…

Не люблю ту хімію, але можна було щось випити екстрене з кофеїном, льодяника під язик – і вперед. Але дітей чимось заразити – не діло.

Прикро було – до сліз! Я ж той сценарій місяць готувала, на пам’ять вивчила! А довелося швиденько й на бігу пояснювати свої задуми. Камізелька вдома залишилась – не налізла на тітку. Вона пішла, а мені до поганого самопочуття додався ще й сумний настрій.

Знову не вийшло так, як гадалося…

– Вистачило всім. І сподобалось. На театральному конкурсі Женя Зуйко як узявся кроля показувати – усі мало животи не надірвали. Бач, вищали так, що в мене досі вуха закладені! Ти молодець, Вікусю, розкриваєш таланти, – запевняє мене, обіймаючи за плечі та спроваджуючи до тимчасового лазарету. Колишньої дитячої кімнати Сашка.

Він, як студентом став, фактично з’їхав. Щоправда, недалеко – на інший бік двору. Розібрав і утеплив горище над гаражем, обігрівача туди перетягнув, дещо з меблів. І ночує виключно там. Розумію хлопця. Хоч і не зручно, та найжирніший плюс у тому, що батьки не чують, коли він повертається зі своїх гулянок. І в якому стані…

– Ось так, відпочивай, доню. Я зараз Сашка попрошу, щоб узяв молока в Олени. А я поки тобі чаю зроблю, – підтикає під мене покривало, випрямляється і на всю хату: – Са-а-шко-о-о!

Щось нерозбірливо бурчить із коридору.

Підняти його – підняли, а розбудити забули. Так, у напівпритомному стані, бідолаха й носити клунки надвір, де стоїть машина Толіка.

Це рідний брат дядька Кирила, живе в сусідньому селі. Приїхав, щоб забрати їх на гостину до себе. Давно приїхав, ще зранку. А тут мій концерт новорічний. Затримались і так… ще й мене обслуговуй.

– Та не треба нічого, тьот Ань, – мені від того чаю і лимонів уже зуби зводить. Та й незручно. – А вам же збиратися треба.

– Ой, не знаю… – мацає моє чоло із задумливим виразом. – Як я тебе тут кину таку, а сама чаркуватися-родичатися…

– Так я ж не сама, за мною Сашко догляне.

– Ага! Цей догляне – наставляй кишеню. Хто б ще за ним попильну…

– Ганю! Де твої закрутки? – лунає від дверей голос дядька. Грубувато й голосно лунає. Роздратовано. – Толіку вже телефон обірвали. Та й нас просили на обід бути, а вже третя година!

– Ідіть-ідіть, – стискаю і відриваю від себе її долоню. – Чаркуйтеся спокійно. Я теж нап’юся. Гарячого молока. Посплю, і до ранку все минеться.

Не хочу ламати їм плани ще більше. Мала повернутися додому відразу після заходу в школі. А тепер відчуваю себе п’ятим колесом. Ще й зламаним.

Ніхто мені не докоряє, та якось… невдало я захворіла, недоречно. І я лежу мишкою, більше не виходжу з кімнати, доки несеться нервово-пакувальна вакханалія.

Хвилин за п’ятнадцять тітка, уже святково прибрана й зі свіжим шаром помади на губах, заглядає до мене. На столику біля ліжка ставить кухлик, що парує, блюдце з медом, кладе пару коробочок і термометр.

– Від горла, від температури. Молока він зараз принесе. І дзвони, будь ласка, – на секунду нахиляється, пригладжує моє волосся.

– Ганно! Ти йдеш чи ні? Скільки можна…

Бахкання дверей, приглушена сварка, металевий скрегіт воріт. Двигтіння мотора, яке стає все тихіше… тихіше… зникає.

Дотягуюся до пластинки льодяників, вичавлюю один, відкидаюсь на подушку. Слухаю, як зрідка й тихенько  гілка яблуні шкрябає дах. Сьогодні вітер… Засинаю.

А коли знову розплющую очі, за вікном сутінки. Мій чай захолов до стану ополонки. Встаю, щоб заварити свіжого.

Телефон вібрує в кишені просторого темно-синього халата, який віддала мені тітка.

– Ну як ти там, люба?

– Та… нормально. Спала, – прочищаю горло. Воно й, дійсно, болить менше. Але тепер у голові дзвенить, і слабкість неприємна.

– Все добре? Сашко тобі допомагає?

– Угу, – він же приніс молоко, сподіваюсь… – А у вас як? – Питаю і за звуками на фоні здогадуюсь, що дуже весело.

Впізнаю між безладного хору голосів м’ясистий і грубуватий. Дядько Кирило співає! О-о-о… Це показник!

– Ти чуєш це? – ніяково сміється. – Ми сьогодні, мабуть, не повернемось. Рідко бачаться, а Толіку ще й подзвонили зараз – онук у них народився. То вже святкуватимуть до ранку.

– Чудово як. Вітаю!

– То як, ти протримаєшся?

– Звичайно! Не хвилюйтеся. У мене все є. Відлежуся, а завтра додому поїду. То не поспішайте там.

– Температуру міряла?

– Ще ні, але мені краще. Правда. Звичайна застуда…

– Ну добре тоді. Подзвоню пізніше, – останні слова тонуть у дзвоні келихів та різноголосих вигуках.

Відкладаю телефон, переступаю з ноги на ногу. Я в щільних шкарпетках, але стопи вже потроху німіють від підлоги. Та й у хаті якось… сиро, незатишно. Пересмикую плечима, стуляю міцніше халата, взуваю капці.

Йду на кухню й торкаюся широких труб, що слугують батареями. Холодні.

Мабуть, від пориву вітру задуло запальник, і котел вимкнувся. Таке буває. Дядько Кирило кілька разів мені показував, що робити в таких випадках. Та сама я не наважусь. Дивно, чому Сашко не запустив його знову?

До речі! А де Сашко й обіцяне тепле молоко? Треба терміново зігрітися, а то мене починає потроху вже трусити…

Відчиняю холодильник, але там лише залізні баночки з холодцем, залишки салатів, картопляне пюре, батарея соусів у дверцятах і лоток з яйцями.