7 - Офіційна версія

У крові вирують збудження й агресія. Її «пробач», як грудка льоду, погляд з кислинкою провини – падають у цей коктейль. А потім, наче потужний міксер, здоровий вайлуватий парубок, що безцеремонно мацає її і термосить, бурхливо обіймає та по-хазяйськи заривається у волосся… До якого я так обережно… ледь наважився торкнутися!

Оце так емоційний мікс вийшов!

Комбінація розносить мої мізки якісно і швидко. Одразу проковтнути її не виходить.

Туплю кілька хвилин після того, як «їхня» машина кудись звертає. Я в прострації.

Це все так незвично. Мої принципи піддаються випробуванню і кудись завалюються, перевертаються. Знову. Вдруге за цю ніч.

І якщо з Алею мені було бридко й нудно уявляти можливі перспективи. То зараз…

Я хотів би продовжити турбуватися і думати про когось. Ні, не так! Про неї!

Але, очевидно, ця вакансія в житті дівчини вже зайнята. Судячи з такого розхлябаного ставлення між ними – уже давно й міцно. Як я й передрікав…

А мені пощастило відхопити лише маленький тестер. Чогось дуже крихкого, теплого і справжнього.

І я ціную. Мені смачно. Навіть без гарячої вишеньки на цьому дегустаційному шматочку.

Нові емоції – найкращий подарунок? Мабуть я був хорошим хлопчиком, раз отримав такі ексклюзивні.

До дванадцятої хвилин десять.

Можна втопити на газ, ввалитися до рідні під бій курантів і здивовані зойки. Оглухнути від метушні, незвичних запахів і атмосфери. І тоді все, що трапилося дорогою між мною і чарівною Снігуронькою, згорнеться в кілька буденних, трохи дивакуватих, але загалом пласких фраз.

А між нами не було нічого з вищеперерахованого.

Тому не їду. Поварюся ще трохи в солодко-гіркому посмаку…

Протягую трохи далі, до майданчика перед зачиненим магазином.

Над вивіскою блимають ліхтарики. На маленькій живій ялинці кілька сріблястих саморобних сніжинок. Поряд засипана снігом лавочка.

Врубаю радіо голосніше, захоплюю картонний стаканчик з-під кави та пляшку ігристого. Виходжу до ялинки.

Новим враженням – новий антураж.

Відкорковую пляшку під офіційні підсумки та побажання. Дзвін, новорічні пісні…

Через дорогу хтось запускає салюти у дворі. Віддалений сміх, собачий лай. Гучні бахкання та спалахи над головою. У руці практично поцілунок від неї – роблю ковток із нашого, одного на двох, «келиха».

Ну ось я і святкую сам-один.

Але мені не сумно. І не лячно.

Випадкова моя пасажирка подарувала не лише кумедні віршики й наліпки, а й щось цінне особисто для мене. Впевненість у собі. Заспокоєння.

Я здатен, можу й навіть інколи бажаю давати турботу, прихисток і романтику жінці. Але не кожній. Мабуть, до цього траплялися не ті…

Як і думав, моя поява в родині зчиняє короткочасний фурор.

Старші розпитують і журять, що давно не навідував. Малі, що досі не сплять на честь свята, пхають цікаві носи до моїх пакунків, вимагають негайно розрізати ананас. Виявляється, я захопив дещо з фруктів.

Мене всаджують на почесне місце, ближче до гарячого і вже підсохлих бутербродів з ікрою. Малеча патрає подарунки, ми п’ємо за новий і минулий. Слухаю їхні новини, у мене нічого цікавого. Дім-робота, робота-дім.

Нещодавню пригоду бережу для себе. І лише за годинку, коли малі й доросліші сходять зі святкової дистанції, а ми носимо брудний посуд на кухню, наважуюсь делікатно підняти цікаву мені тему.

– Слухай, Ксанко, це ж Марійці скоро до школи?

– Угум… – загортає залишки нарізки в плівку й попутно жує якусь зелень. – В цьому році восени. Можна було вже віддати, але хай ще побігає. Я ж вдома однаково.

– Ну так… І як тут школа?

– Звичайна. Для сільської місцевості. Думаю, у початкову сюди, а потім, може, дистанційку спробуємо.

– Ясно… А з вчителями ти вже познайомилася?

– Макаре? Це точно ти? – обертається та примружується з хитринкою в очах. – Відколи це тебе цікавлять педагоги моїх дітей? І, будемо відвертими, мої малі в принципі!

Не ображаюсь на цей закид. Вона каже це без агресії, просто констатує факт.

Є в Оксани одна чудова риса: сприймати людей без фільтрів і очікувань. І мене вона знає без прикрас. Проте й не засуджує. Думаю, їй просто приємно сортувати оточення в своїх уявних картотеках. І я щойно випав зі своєї полички!

Та й нехай… Нічого критичного я не збираюся робити. Якщо пощастить, дізнаюся, де живе Віка… Може, назад теж разом поїдемо. Хлопець щось не поспішав її возити, а мені не складно.

– Та я тут з однією дівчиною познайомився… Підвіз, номер не встиг спитати. У неї тітка в школі працює. Тільки не знаю, який предмет викладає. Ну й подумав, що ти мені підкажеш.

– Цікаво…

– Що саме?

– Як це? Ти! «Дівчачий сотник». І не встиг номер спитати. Відшила? Зізнавайся, – уже відкрито підколює сестричка, згадуючи моє студентське прізвисько.

– Та ні! Не відшила, – а дуже навіть довірливо хилилася і тремтливо й зірвано дихала… При живому-то хлопці?

А може… Наздоганяє мене розумна думка: то не її кавалер був! Друг? Родич?

Тілом несеться хмільна ейфорія, і я мало не впускаю важку металеву жаровню від полегшення.

– Не відшила… – ставлю свою ношу на кухонний острівець, спираюсь на нього стегнами й ще раз прокручую наші останні хвилини.

Ну так, обійняв її той молодий бичок. Але ж не врізався в губи! Який нормальний хлопець не поцілує свою дівчину при зустрічі? Я б от на його місці…

Уява звично намагається зробити розкадрування. Та цього разу щось іде не так – не малюється мені образ дівчини у звичних відвертих ракурсах.

Бачу лише її милу ямочку на підборідді, рожеві охайні пальчики на делікатних ніжках і погляд з-під темних вій. Цікавий, сором’язливий, зачарований. Глибокий і дуже справжній.

– Не відшила! Це я тупонув. То що, допоможеш?

– Ну ти як завжди, Маку, – хитає головою. – Я думала, заспокійливі тобі підливатиму в шампанське. А ти не встиг про колишню розказати, уже нову спідницю підчепив.