6 - Подарунки й бажання

Мені здається, чи повітря в салоні розжарюється та змінює мою свідомість у якісь нові стани.

Тілом блукають лоскотні хвилі. А очі весь час повертаються до чіткого і трохи брутального профілю. Прямий ніс, гострі вилиці, ледь помітний, темніший контур на щоках, чітка лінія щелепи. Мені все подобається.

Опускаю погляд.

Раніше всіх знайомих хлопців я сприймала нейтрально. А розповіді подружок про «серця, що вистрибують і калатають», «жаринки й мурашки», що розсипаються шкірою від згадки про НЬОГО… Я думала, це просто сталій і перебільшені вирази!

А тепер свідомо контролюю кожен вдих і видих. Мені хочеться занурити обличчя в його кофтину й тягнути-тягнути в себе ледь помітну за парфумом нотку чогось гіркувато-пряного, тілесного, чоловічого…

Від цього сорому мене рятують власні ноги. Які оживають та починають чутливо поколювати. Підтягую їх до себе, знімаю шкарпетки та з притлумленим крехтінням тру, розминаю, легенько масажую стопи.

– То звідки ти знаєш дитячі віршики? Є маленькі сестри-брати? – відволікає мене Макар.

Вдячно йому усміхаюсь. Розповідаю.

– А тебе як до нас занесло? – наважуюсь і собі взяти невимушений і довірливий тон.

– Сестра запросила. Двоюрідна. Я ж на роботі весь час. Рідко бачимось, ну й ось… Видався час навідати. Племінники вже бігають, а я їх ще в люльці пам’ятаю.

– А де ти працюєш?

– Міжнародна консалтингова фірма, – ввічливо киваю, але Макар продовжує. Мабуть, реагує на мій застиглий погляд. – Консультуємо великі компанії з питань планування, стратегії розвитку, ризиків ринку… Ай, та ну його. – На мить зсуваються його густі темні брови. – У мене вихідні і справжня снігуронька в машині. Давай краще ти мені віршики розкажеш! Чим я гірше зайців?

– Не гірше, – погоджуюсь і розказую парочку кумедних.

Потім загадую йому загадки. Макар пропонує грайливі неправильні відповіді. Сміюсь. Біля його очей збираються тоненькі рисочки.

– Зігрілася? – раптом відчуваю його руку на своїй шкірі.

Він кілька разів стискає мої пальчики на ногах. А я мало свідомість не втрачаю – це так чутливо і близько! Гаряча долоня повільно ковзає вгору до щиколотки… і назад…

Ну все, тепер я точно зігрілась, і навіть більше…

– Ми майже на місці, – раптом серйознішає Макар і забирає руку. Десь збоку пролітає табличка з назвою.

Ще кілька поворотів – і ми розійдемося.

Подумки стогну. Мене так розслабило й одночасно наелектризувало в його компанії… Але час повертатися в реал.

Натягую шкарпетки, перевзуваюсь назад у свої вже теплі чобітки. Тишком намагаюсь надихатися його ароматом від одягу. А коли берусь за краї кофтини…

– Не треба, хай лишається в тебе, – промовляє з легкою захриплістю в голосі. – Новорічний подарунок. На згадку.

– О… Вона, мабуть, дорога… – починаю і осікаюся від того, як він смикає бровою. – І дуже тепла. Дякую!

Річ універсальна. Суцільно чорна з маленьким фірмовим знаком. Тканина лагідна й дуже приємна на дотик. Відверто завелика на мене… Але оверсайз зараз модний. Та й не це для мене головне.

Підвертаю резинку на рукавах під довжину своїх рук. І ще раз. І ще…

Макар хмикає й дивиться на це якось… зачудовано.

Уже передумав дарувати? Ні, тепер я не віддам! Покладу дома в щільний пакет із герметичною застібкою і буду діставати… рідко! У ті моменти, коли захочеться знову відчути тепле мерехтіння десь коло серця.

Буде складно – мені вже хочеться…

– Куди тебе везти? – зупиняється, не доїжджаючи центрального перехрестя біля магазину.

– Ой, та я тут вийду. Мені недалеко. І так забрала стільки часу, – дивлюсь на підсвічені цифри на панелі.

За пів години дванадцята!

– Ну, дивись. Не блукай більше, – промовляє вже якось відсторонено й сухо.

Кусаю губи. Треба виходити. А мені відчайдушно кортить ще трохи поплавати в такій незвичній для мене симпатії й увазі…

– Дякую, що зігрів, Макаре. І взагалі опинився на тій дорозі. У мене немає подарунка для тебе, але для племінників… – швиденько лізу в наплічник. – Скільки, кажеш, їм років?

На мить розфокусовує погляд.

– Марійці шість, а Микиті… якщо не помиляюсь, чотири. Але не хвилюйся, я взяв цукерок. Чорт, – тихіше, – малі ж люблять цукерки з лікером?

– Ніхто з порядних людей про це не знає. Бо не дає їх дітям.

– Я запам’ятаю, – пирхає Макар. – Тоді давай свої презенти, передам.

– Це дуже символічно, – витягаю пару аркушів наліпок із популярними героями для хлопчика й набір тимчасових тату для дівчинки. Простягаю йому в руки. – Але діти в такому віці цінують насамперед увагу.

– Здається, не лише діти, – тихо й задумливо додає Макар.

Затримує мою долоню у своїй. Його пальці досліджують і погладжують мої, повторюють візерунок блакитних вен між кісточками…

– Ще не дванадцята, але… з Новим роком. Вікторіє… – дуже проникливо й багатозначно бринить його голос, здається, просто в моїй голові. Ні, у всьому тілі! Яке я вже зовсім не контролюю.

Тягнусь до цього привабливого джерела звуку, тепла й таких нових і незвичних вібрацій.

– І тебе, Макар… – він теж нахиляється до мене. Темні, насичено-карі очі стають усе ближче… ближче… Його особистий аромат огортає, п’янить. Відчуваю дихання чоловіка на своєму обличчі.

Замружуюсь від гостроти моменту.

На мить торкається краєчка моїх губ своїми. І ще раз… трохи довше…

Дуже ніжно, обережно, лагідно. Немов куштує щось екзотичне чи дуже гаряче… і не наважується зробити це в повну силу.

Та я ловлю метеликів і від цього!

Шкода, що зовсім не вмію цілуватися. Тому на наступне його торкання довірливо розслабляю і прочиняю губи. Хочу, щоби поцілував мене по-справжньому… Він точно вміє! 

Чую задушений і низький стогін. Впирається своїм чолом у моє.

– Нам краще цього не…

– А ми нікому не скажемо, – шепочу з досі заплющеними очима й у шоці сама від себе. Але мені потрібен від цього чоловіка… – Лише один поцілунок.