5 - Незвичні думки

– Давай, Вікторіє, роздягайся, – впевнено промовляє цей дорослий красень за кермом шикарного авто. В якому ми з ним наодинці. Зупинилися. Посеред нічного зимового лісу!

У пам’яті віхолою зринають уривки кримінальних нових і можливі моторошні сценарії. Не те щоб незнайомець скидався на маніяка… Але ж я їх ніколи й не бачила!

Тіло кам’яніє. Подих вривається на середині.

Він? Збирається?..

У якомусь оглушливому ступорі дивлюсь на чоловіка на всі очі. Закочує свої, а потім заспокійливо й повільно, як дитині:

– Таким темпом нам ще з годину їхати, а ти в промерзлому одязі. І ніг не відчуваєш. Так?

Киваю, легені випускають зайве повітря, що вже встигло трохи закрутити голову.

– Подумав, що пальці на ногах тобі потрібні. Тому ти зараз взуєш спочатку мої теплі чоботи. А потім уже розітреш кінцівки руками. А щоб вони були теплі, я віддам тобі свою кофту.

– А як же ви? – від картинки його оголеного торса чомусь хочеться замружитися.

– У мене запасна є в сумці, – киває на заднє сидіння. – До речі, можна на «ти», якщо вже пішла така справа, як спільне роздягання.

І дивиться так проникливо, серйозно й глибоко… у мені знову все стискається від цього погляду. Стискається і дрижить напружено, тривожно й на манюсіньку долю… солодко.

Із зусиллям ковтаю та облизую пошерхлі від вітру губи.

– Взагалі-то… відігрівати треба тіло до тіла… – тягуче й задумливо, знову збиваючи мені орієнтири! – Але ж у нас не настільки критична ситуація?

Швидко кліпаю пару разів, а потім відчайдушно вихляю головою. Не настільки.

– Ну от, тоді обійдемося теплим одягом.

Чоловік підморгує мені, а потім так сонячно й приязно усміхається. І я знову завмираю. Тепер від нового враження. У нього на щоках ямочки!

– Злякалася? Не бійся, я кошенят не їм. Тим паче заморожених. Нумо рятувати твої ноги.

Вмикає більше світла в салоні, відкочує спочатку своє сидіння трохи назад, потім пояснює, як зробити це мені. Перехиляється назад і шарудить там чимось.

Починається абсолютно мирне та буденне вовтуження.

А під кофтиною в нього не голе тіло, як нафантазувалося мені в шоковому стані, а звичайна чорна футболка.

Я видихаю, і спазм у животі розплутується. Але та частинка, із чимось тремтливо-ніжним, залишається…

Я вже давно не маленька. Опікуюся хворою бабусею, час від часу втомленою недосипом мамою, інколи роздратованим з цієї ж причини батьком. А на роботі – молодшою групою. На мені дванадцяти переважно милих і веселих, але деколи дуже вередливих хлопчиків і дівчат.

І коли ось так, на примітивному фізичному рівні, хтось турбується про мене, – це дивно. Рідкісно й цінно. Від цього я розм’якаю, дихаю глибше, у грудях щось лоскотно дрижить і вібрує, майже до сліз.

Спочатку несміливе, а згодом усе потужніше тепло огортає та розливається в мені. Відчуваю, як воно наповнює та шириться моїм втомленим тілом.

Не лише від м’якої, просоченої вишуканим чоловічим парфумом тканини чи завеликих на мене, міхових всередині чобіт. А ще й від його уважних і довгих поглядів. Вправних, але обережних пальців, які розв’язують мою шнурівку на взутті, допомагають з гачками камізельки й замком куртки.

– Ой! – стягує з мене пухнасту шапку з косою. – Пробач, зіпсував тобі зачіску. – Сміється.

Пірнаю в просторе й тепле нутро його толстовки. Трохи заплутуюсь у рукавах. Комір вузький, він чіпляє мою щільну в’язану шапочку, вона лізе на очі. Нарешті всовуюсь в отвір, знімаю її повністю. Тягну просту білу резинку з хвоста. Розпрямляю пальцями збите волосся.

– Вау… Цей колір… тобі пасує більше, – на мить широка долоня наближається до мого обличчя. Підхоплює одне пасмо, покручує в пальцях і відправляє мені за вухо.

Шкіра починає палати зсередини. Ззовні теж! Здається, у його руку вбудований сильний інфрачервоний випромінювач. І я майже лягаю щокою на цю долоню…

На щастя, наступної миті Макар відвертається до керма. Бо якби він неправильно мене зрозумів… Він набагато вищий, масивніший за мене. Сильний.

Це мені підказали його об’ємні рельєфи м’язів і те, як вони натягують тканину футболки…

Відводжу очі, поки він одягає на себе інший светр. Насичено вишневий. Під його темно каштанове волосся і карі очі пасує.

Макар спрямовує авто на трасу. Щось крутить та клацає на панелі приладів – на мене летить потік гарячого повітря. Губи несвідомо розтягуються від чергової хвилі тепла всередині.

Чоловік намагається налаштувати радіо. Ми в низинці, колонки хриплять та затинаються. З хвилину мучить апаратуру, вимикає.

– Ну, Віко, розказуй. Як тебе занесло в таку халепу?

Приречено зітхнувши, розказую. Знаю, зараз переказ моїх рішень та дій звучить доволі наївно й нерозумно. Але Макар не журить мене. Щось перепитує, розповідає про той поворот, який я не знайшла. Його інтонація не дошкульна. Він не сварить і не засуджує, а просто цікавиться та слухає мою історію.

Хороший. Зовсім не агресивний і не лихий, як мені здалося в миті шоку. Трохи втомлений. І серйозність його… лише зовнішня. А гроші і статус, які він, безперечно, має, не зіпсували характер. Тримається чоловік по-простому й на рівних.

Тож я розслабляюсь та розморожуюсь. Тепер ментально.

– То он куди він подівся! І я, як зачарована, ходила-ходила… Уже всі новорічні пісні й віршики зайцям розказала! – за кілька хвилин мене відпускає повністю. І я згадую деталі своєї пригоди в комічному настрої.

– Віршики? Я жодного не пам’ятаю. А тобі скільки років? – із сумнівом та якось прохолодно дивиться на мене.

– Двадцять, – майже – додаю подумки. Менше ніж за місяць виповниться. Але чомусь мені хочеться бути в його очах старшою і гідною справжньої уваги. Без знижок на вік.

Ох, Віко, ти хочеш йому сподобатися? – ловлю себе на незвичній думці.