4 - Диво

На поворотах пакети на задньому сидінні дзвякають.

Похапцем заскочив до елітного маркету, набрав чогось, не особливо роздивляючись. Нарізка, фрукти, ікра, пару пляшок алкоголю, цукерки.

Оксана казала, що нічого не треба. Але з пустими руками якось незручно. Та й родина в неї велика. Чоловік, троє дітей, батьки – мої тітка й дядько з маминого боку.

Двоюрідна сестра подзвонила символічно сказати пару слів, коли я сидів у машині під своїм парадним. Збурений і вибухонебезпечний, як молоде вино. Накрутили й допекли мені пророцтва-прокляття Аліни про пусту квартиру.

Підійматися не хотілося категорично! Немов вони вже почали справджуватися!

А тут дзвінок.

Відповідав я на привітання різко й грубувато. А Ксанка ж працювала топовим ейчарома до того, як здауншифтилася та розвела вдома дитячий садок. Людей вона відчуває тонко. Одразу вловила мій підбитий стан, почала розпитувати: де я, з ким святкую…

Ну я і брякнув, типу, із дзеркалом нап’юся… Бо з дівчиною розійшовся.

Кумедно вийшло: у стосунках, наче, і не був, а всі наслідки «розходин» перетравлюю.

Собі-то, без свідків, можна зізнатись. Накрило мене некисло. Сидів, перетравлював покоцане почуття гідності, якийсь незрозумілий сум і гірку прикрість, що холодним вужем крутилася десь у грудях.

Ні, не діло було у все це заринати. Треба до людей. А до близьких і з дитинства знайомих – навіть краще!

Отак я, несподівано для самого себе, погодився на запрошення до великого родинного застілля.

І до квартири таки піднявся. Змінив костюм на зручні худі і джинси, покидав у сумку пару светрів і зубну щітку. Потім швидкий набіг на продуктовий відділ. І ось я вже мчу трасою з міста на північ.

Начебто й не далеко за кілометражем від столиці, але пейзаж змінюється разюче. Наче кинуло в часі на десятиріччя назад. І хвилини, здається, біжать повільніше. І повітря стає морозніше, прозоріше, смачніше.

На останній пристойній заправці беру собі каву, влаштовую напій у підставку, звіряюсь з маршрутом і втоплюю, не жаліючи движка й підвіски. Час підтискає. Ще трохи забарюся – і буду зустрічати навіть не в пустій квартирі, а десь на трасі в машині.

Насправді я вже заспокоївся і віднайшов внутрішню рівновагу, але ж не розвернешся на півдороги. Тепер тільки вперед. Та й недалеко лишилося.

Скидаю швидкість, бо покриття теж наче з минулого. Тут не те, що підвіску шкода, а можна реально без коліс лишитися. Останні кілометри, за відчуттям, повзу. І вже проклинаю хвилину слабкості.

Хочеться вже швидше це все відбути й повернутися! А десь тут був поворот… Але Ксанка казала короткою дорогою не їхати.

Начебто лісники перекрили проїзд нещодавно через те, що хтось жорстоко повирубував міцні й здорові дуби.

Шкода і дерев, і свого часу. Але ок, їдемо в об’їзд.

Але очі з надією скошуються на відповідний поворот попереду… і не дарма! Там за деревами щось зблискує і рухається. І це точно не тварина!

О пів на одинадцяту? Серед лісу?

Пригальмовую, що не складно. Я й так на черепашачій. Здаю задом до того місця, де побачив дивний рух.

Вглядаюсь у сутінки. Світло фар б’є вперед, а праворуч лише підсвічений місяцем і снігом таємничий ліс, з якого виходить…

Ааа! Це в неї костюм!

Розглядаю невисоку постать Снігуроньки у зимовій куртці, поки долає намет снігу в коліна.

Міхова шапка, довга світла коса, блакитні блискітки й візерунки на одязі, щось об’ємне за плечима. Усе це заліплено снігом, що тобі донька Хурделиці чи дуже милий сніговичок!

Трохи прифігівши, нахиляюсь і відчиняю пасажирські дверцята.

Дівчина довго обтрушує плечі, каптур, стукає ногами, скидаючи з себе пару кіло снігу. Нарешті сідає поруч, запускаючи в салон подих холоду і своє шумне збите дихання.

Бігла вона, чи що?

– Дякую дуже! Думала, вже серед лісу святкуватиму…

Розвертаюсь до неї, одразу «професійно» оцінюючи.

Симпатична, молоденька й дуже ніжна.

На мить залипаю на простих, але витончених рисах її обличчя. Виразні природні брови. Красивої форми, немов трохи здивовані, очі з густими віями. Щічки… Дуже мила ямочка на підборідді. І вся вона така мила. Відкрита. Усміхається – а мене наче п’янким теплом обливає від сили її чистих емоцій.

Я вже й забув, що такі дівчата бувають!

Всередині просипається гарячий азарт мислився.

«Тихенько там», – шикаю на цю тваринницьку сутність, що розганяє мій пульс та фантазії. – «Тренуйся на кішках, а це просто котеня, що заблукало в лісі».

Уже знаю, що просто підвезу це диво й навіть номер не спитаю. Не моя тут зона полювання, та й типаж не мій. Їй ще до моїх апетитів рости й рости… Та й то! Швидше заміж вискочить і народить двійко пискунів якомусь взірцевому сім’янину.

Тож ми з нею в різних вагових. Але рефлекси просто так не вимкнеш. І я відчуваю, як просідає і вібрує мій голос, коли звертаюсь до неї:

– Куди тобі, Снігуронько?

– В Прибитки.

– О, диво яке! І мені. Ну поїхали…

Вмощує біля ніг свій наплічник. Розслаблено відкидається на спинку крісла, прикриває очі.

Їдемо. Датчик пищить.

– Пристебнися, будь ласка.

– Ой, зараз.

Трохи повозившись, застібає пасок безпеки. Стягує рукавички й повільно згинає-розгинає побілілі пальчики. Дмухає на них. Знову прикриває очі. Всю її час від часу пересмикує.

Додаю градусів на кліматконтролі й на сидіння накручую.

– Кави хочеш? – торкаюся її плеча, коли не реагує на питання. Смикаю активніше.

– А?

– Тримай, ще тепла, – витягаю паперовий стаканчик із кавою.

Широко розкриває очі, повільно кліпає та задумливо дивиться на той стакан.

Невже заснула вона за ці дві хвилини? Щось це мені не подобається…

– Гей, Снігурко, не спати. Ще ж святкувати треба.

– Угу. Дякую, – якось незграбно бере стаканчик, мовчки й пожадливо п’є. Але вже за мить починає тихенько й жалібно скрикувати.