3 - Розтелепа

Вікторія

– Гей, дівчино, ти куди? – гукає водій хрипким голосом. Він хвилин сорок лежав під нашим автобусом, намагався щось там полагодити… Але не судилося.

Жовтий старенький «Богдан» притулився до краю дороги.

Поряд дирчить і чхає низька й не менш потягана маршрутка. Народ радісно трамбується в її задушливе, але тепле черево. Їх відвезуть назад. До автостанції районного містечка. І сьогодні рейсів більше не буде. Добирайся, як хочеш. Хоч таксі винаймай.

Я не розраховувала на такі витрати. Та й тут недалечко залишилось…

– Не хвилюйтеся, я дорогу знаю! – вдячно усміхаюсь дядьку за турботу.

– Місцева? Щось я тебе не пригадую.

– Майже. Я до родичів у гості.

– Пізно вже, – дивиться він на вже рожеве на заході небо, – як ти через ліс?

– Подзвоню зараз, мене зустрінуть. Дякую. Гарних вам свят.

Якби не чекала, а одразу вийшла з автобуса – уже б змащувала майонезом улюблений тітчин салат «мімоза». А так, дійсно, тепер треба хутенько бігти. Ну й добре! Якраз зігріюсь.

Салон «Богданчика» без пічки протримався хвилин п’ятнадцять. А потім вихолов якось різко й вщент! Здається, навіть режим заморозки ввімкнувся в сидіннях.

– Ну дивись… Смілива ти! Хай щастить, – повільно промовляє й останнім впихається в автомобільну «рукавичку». Дверцята зі скрипом зачиняються.

Маршрутка чпихає, буксує на льоду й за хвилину вже зливається білими боками з краєвидом.

Поправляю ремінець наплічника та ритмічно хрумкаю сніжною ріллею в бік села.

Метрів за триста звертаю з основної дороги на ґрунтову, що тягнеться лісом. Хтось недавно тут проїхав, прим’яв сніг, але згори ще нападало. Йти можна, але важче.

Дихаю повільно, щоб не обпектися вечірнім морозом. Струшую плечима під приємною вагою, яка вже починає мене гріти.

Рюкзак об’ємний і важкенький. Там презенти для тітчиної родини: чайний мікс зі спеціями, шкарпетки та новорічні кухлики.

В окремому об’ємному пакуночку мій «спецодяг». Розшита блискітками камізелька, синтетична білява коса, прикріплена до шапки з міховою облямівкою, канцелярія та шоколадні медальки на подарунки. Ну і всякий дріб’язок для ігор і конкурсів.

Тітка Ганна запросила мене неофіційно попрактикуватися на своїх підлеглих. Ну і свято зустріти заразом. Вдома в нас атмосфера напружена й не до веселощів уже третій рік поспіль. Я інколи втікаю до тітки перепочити, але офіційний привід – навістити чи з перевіркою зошитів допомогти.

Працює Ганна Олексіївна Котова в школі. З душею і задоволенням працює.

Це вона мене надихнула вступити в педагогічне. Поки що училище. Закладу з вищою акредитацією в нас немає. А поїхати кудись далі в область не випало.

У мій випускний рік бабусю розбив інсульт. Усі відкладені на навчання гроші пішли в аптеку й лікарню. Але на ноги бабуся так і не встала, ще і свідомість постраждала. Мамі довелося звільнитися з роботи, щоб доглядати за нею. А це теж мінус із бюджету. Та мені й самій не хотілося залишати родину в такий важкий час.

Склалося так, як склалося.

І вчуся я майже там, де хотіла. І досвід отримую – на пів ставки влаштувалася в садочок нянею. Потім навіть легше буде у виші – так кажуть. Перевірю в наступному році.

З малявками в мене добре виходить ладнати. А от із дітками старше… Треба виробляти стійкість і долати адреналін. Вони ж, як звірята, – одразу відчувають твої емоції і рівень впевненості.

Ну от я і напросилася на педагогічну пригоду.

Класи в селі невеликі, діти охочі до розваг і вражень. Обіцяли прийти на канікулах на внекласні заходи. Ще й настрій у них буде святковий – на розслаблений і веселих звірятах потренуюсь!

Тихенько собі під ніс повторюю віршики-загадки, питання вікторини, скоромовки. А потім просто згадую новорічні пісні й ті, де є про зиму чи сніг.

О, а це прикольно! Треба додати до завдань на кмітливість.

Спочатку складно пригадати навіть три пісні. А потім вони зринають і зринають у пам’яті. Деякі – лише двома рядками, а деякі від початку й до останнього слова.

Наспівую, не соромлячись зайців і білок. Милуюся тим, як примхливо вириваються з легень озвучені хмаринки подиху.

Та все має пройти чудово… якщо я зараз не заблукаю!

Десь тут уже мав бути поворот, а навколо мене лише завалені снігом дерева.

Вечір потроху витягає сутінки з-під кучугур і повалених стовбурів. Розвішує, натягує на небо й ліс. Обертаюсь назад. Пройшла я той з’їзд, чи що?

І тітці не подзвонила! Не хотіла відривати від святкових клопотів, в такий день завжди щось не встигаєш. Думала, сама швиденько зайду.

А тепер я б дуже зраділа, якби дядько Кирило чи брат Сашко по мене приїхали. Своє авто в них давно й надійно припадає пилюкою в гаражі, “на ремонті”, але в критичних випадках сусід позичає. Мій вже критичний? Та ні. Але дискомфортний. Тож, попри печіння в грудях від ніяковості, все ж вирішую зробити «дзвінок другу».

Скидаю наплічник. Підмерзлими пальцями витягаю телефон із кишеньки… А він мертвий! Через холод розрядився! Батарейка в нього вже давно не свіжа, як і він сам.

От я розтелепа!

Пісні горлопанити додумалась на морозі, а те, що в першу чергу треба було, не зробила.

Адреналін затоплює гарячими хвилями, підганяє.

Швидко вертаюсь назад. Вдивляюсь у кожен кущик і згин дороги. Влітку я тут на велі все об’їздила. А зараз не впізнаю – сутінки густішають, сніжна ковдра рівняє рельєфи. І, наче мало цієї крижаної бавовни, з неба починають зриватися нові сніжинки.

Падають неспішно, повагом, але впевнено. Пухкі, об’ємні, зліплені в лапаті жмутки. Схоже, хтось вгорі смажить повітряну кукурудзу і вирішив нею щедро пригостити.

Кукурудза…

Тітка додає її в салат із яблуком, сиром і шинкою.

А я від ранку нічого не їла! Збирала торбу, докуповувала подарунки. Заспокоювала думка, що в шлунку буде місце під новорічні смаколики. Галя завжди на тиждень наперед готує. Салатів три види, картопля в горщику зі сметаною і зеленню, риба, курка, холодне з хріном, битки, запечені з помідором і грибами…