2 - Відпочив

Ні, це фінал!

Ось про що ревіла моя підсвідома сигналізація.

Рік тому після недовгого листування в чаті знайомств ми вперше зустрілися в якомусь барчику біля мого дому. І чудово відсвяткували Новий рік! Шкода, що в цьому так не вийде…

– І до чого ти ведеш? – заношу сокиру над кволою шиєю наших «стосунків».

– Нам добре разом, Макаре. Хіба ні? – запрошувально змахую келихом. Давай, озвуч уже свій вирок. – Сьогодні рівно рік. Це багато про що говорить. Тож я подумала… Знаю, треба було після дванадцятої, але... Словом, це тобі!

Нахиляється до столика, передає мені до рук святково запаковану коробочку.

Я не хочу брати. Стримую гидливу гримасу. Це що, вона обручку мені подарує? Наївна жінка!

Та ні, пакунок плаский, кільця зазвичай в інших форматах зберігають.

– Не тягни, Макаре, відкривай!

Відставляю фужер, дістаю з внутрішньої кишені свій презент, мовчки міняємось. Нехай буде фінальним…

Добре, що до ночі Аля не дотерпіла.

Мимоволі кидаю погляд на годинник. Перебазуватися ще є час… але пошук варіантів потребує моральних зусиль. А так хотілося вже релакснути.

Вожуся зі стрічками й подумки згадую пару компанії, куди мене запрошували, і клуби, де можуть виділити столик. Тридцять перше – з пристойними закладами тухляк. Та й не хочеться зараз лементу випадкових збіговиськ. Мати з вітчимом я відправив святкувати за кордон. А корпоративні пики бачити ще й у вихідний – стовідсотковий пас!

Поїду, певно, до свого холостяцького барлогу викидати дівчачу косметику з поличок…

Так, ну що тут у нас?

В оксамитову білу підкладку втоплені два ключі. Дублікати її зв’язки від цієї квартири. Блискучі, новенькі. І пластикова «таблетка» від парадних. На ювелірному ланцюжку.

Ну, не каблучка, але в той же бік. Не за моїм маршрутом.

А от Аліні все подобається.

– О, чудово! Цей спа просто космічний. І ще один сертифікат? Ти такий уважний! – Алінка з’їжджає мені на стегно – на автоматі притримую її спину. Вона швидко обіймає за шию, лоскотний «цьом» біля вуха. Захоплено крутить папірці й конверти.

– Це ж мій улюблений бренд декоративки.

А я знаю! Він очі проїв, бовваніючи своїми перламутровими баночками на моїй території. І від прозріння, як сам неусвідомлено пустив коріння і зав’яз у цьому болоті… мене пересмикує!

Ну досить.

Кладу ключі на стіл, не виймаючи з коробки, стискаю талію дівчини та легенько штовхаю від себе. Слухняно встає.

І я підіймаюсь. Виймаю з її рук усе зайве, тримаю за пальчики. Аліна яскраво проявляє емоції – можу дістати гарячого ляпаса замість вечері…

– А як тобі мій подарунок? – з хитрою усмішкою, але я бачу, як невпевнено дрижать куточки її губ.

– Не зайшов.

– Я знаю, ти не любиш зайвий пафос… але хотілося якось красиво. Це ж просто формальність. Щоб ти не мерз під домофоном, а одразу підіймався…

– Вони мені не знадобляться, – киваю на її розуміння, що потроху витягує личко. – Я мав раніше тобі сказати. На цьому між нами все, Алю. Вибач, якщо ввів тебе в оману.

Вона ошелешено дивиться на дублікати, на мене. Мовчки й повільно кліпає…

– Піду. Передавай гусаку мої вітання, – стискаю її пальці наостанок і розвертаюсь у коридор.

Встигаю накинути пальто і влізти в один чобіт, коли її «розморожує». Щось б’ється там… Стукає підборами все ближче, ближче!

Як у фільмах жахів, їй-бо! Підсміююсь зі своїх асоціацій, коли налітає на мене зі спини. І я, чи не вперше, чую її голос у підвищеному тоні.

– Ти!.. Макар! Ти куди? Ти кидаєш мене отак? Через ключі?

Знизую плечем. Не я розпочав цю тему. Але якщо культурно вона не сприймає, можу й розжувати:

– Ключі – це символ, що наші стосунки звернули не туди. У тебе з’явилися очікування, які я не можу задовольнити…

– Очікування? – перебиває мене теж, мабуть, вперше. – Та ми практично живемо разом!

– І це треба припинити. Якщо продовжимо, почнуться претензії і скандали. Уже почалися. Мені це не потрібно.

– А ти? Ти комусь такий потрібен, Сотник? – втискає гострий пальчик у мої груди. – Тридцять два тобі! На роботі плануєш загнутися до сорока? А дітей на принтері відксерити? – несе мою колишню в емоційну прірву, з якої вона плюється отрутою. Прицільно, треба сказати.

Колишній керівник мого напряму якраз за станом здоров’я посунувся… А більшість, якщо не всі, друзі-знайомі завели собі по спиногризу, чи й більше.

Ще кілька років тому регулярно зависали в барі великою і веселою компанією. А тепер хрін кого збереш! Бо «старшого треба забрати з гуртка, молодшого із садка, а на вихідні поїхати до родичів дружини»… Довкола самі зразкові й нудні до печії сім’янини.

Я до такого не прагну!

Прибираю від себе руки Аліни й паралельно встромляюсь у другий чобіт.

Гаркатися з нею ще менше бажання, ніж жити разом. У цьому й був сенс заданого формату!

– Ой, та що це я? Які діти? Від тебе жодна нормальна жінка не захоче народити! – уже йде буряковими плямами Аліна та необережно стирає блискітки з повік. – Що є його, що немає. Думаєш, гроші – це все, що потрібно для щастя? Та до мене кіт більше турботи виявляє, ніж ти!

Мої брови злітають у щирому здивуванні.

Не помічав ні тварини, ні зайвого запаху чи шерсті. Але я і не у всі кімнати заглядав. Санвузла і спальні вистачало з головою, а в Алі трикімнатна…

– Кіт? У тебе є кіт?

– Ой, все! Провалюй, – хапає з тумби сумку з моїм ноутом, шарф, портмоне. Пхає це все кудись мені в живіт і кидається до дверей, шпарко їх розчиняє.

Перехоплюю речі в останній момент та ковтаю свої «снаряди у відповідь». А то її понесе на другий раунд, а я і на перший не купляв білети.

– Мої вітання пустій квартирі, де ти святкуватимеш цей Новий рік! І всі майбутні!

Отримую копняка в плечі, затинаюсь об килимок не до кінця взутим чоботом і чую фінальний оглушливий «бах» за спиною.