Глава 6.2

Вітер раптово став холодним. Він жбурляв пісок прямісінько в обличчя та завивав, так само як зараз, напевно, сирени повітряної тривоги у Харкові. Та й по всій Укрвні також.

Спроба знову поговорити з Зорею успіху не мала. Зв'язок зривався. Додзвонився лише Сергій. Але новини були невтішні.

Обстріли не припинилися.

- Мій оптимізм був недоречний. Але ж ти розумієш, нам усім хотілося вірити. Гадали, налякають та відвалять.

- Де шмаляє найбільше?

- Та якраз Салтівка, Мире.

- Східна чи?..

- Обидві.

Любомир присів на уламок цеглини, чи то на каміння. Щодо чистоти свого одягу він зараз турбувався менш за все.

- Зоряна пішла звідти. Я саме хотів її перехопити. Гадав, ти вже вибач, що змушу поїхати. Але ж ти знаєш, без своїх батьків… Вона уперта.

- Вона сильна. І так, насправді… вперта. З нею немає зв'язку…

- Я встиг поговорити. Вона дісталася станції метро. Там влаштували прихисток для всіх охочих. Все ж краще, ніж у підвалі будинку, який не планувався при будівництві як бомбосховище.

- Як вона туди дісталася? Чи припинили обстріли?

- Не припинили, на жаль. Вона тобі, мабуть, розповість. Ніби йшла полем та лісосмугою, а ще… вона сфотографувала, звідки були спалахи. Я передав цю інформацію.

- То вона таки в безпеці!

- Ніхто не у безпеці, Мире. Та й не каже твоя амазонка усього. Але була стомлена та налякана. Під землею зв'язок, мабуть, поганий, та й після всього цього їй треба відпочити. Хотів би я бути з нею поряд, але…

- Сергію, щось трапилося?

- Серце в батька не витримує. То ж я сам повезу їх на західну частину країни, є коридори. Виберемося. До кордону – та й відразу повернуся. Я не звик сидіти та нічого не робити. Ми обидва такі.

- Розумію. А я не знаю навіть, коли зможу виїхати звідси. Прикинь, я русні, що підтримала цю війну, по пиці врізав.

- Ти красава. Але я б так не зміг. Я б його у басейні втопив.

- Вони все одно не хочуть депортувати мене. Мовляв, це стрес. Штраф копійчаний. «Синдром свідка» в мене, уявляєш? Психолог казав. Та то таке. Відзавтра поїду до консульства та виб'ю собі квиток на спецрейс. Ти бережи себе. Я все ж планую повернутися, і ми обидва підемо на захист міста та країни.

Сидіти було холодно, то ж Любомир продовжував розмову з Сергієм, все більше віддаляючись у пітьму пустелі. Вогні курортної зони перетворилися на зірки Чумацького шляху десь на обрії. Ноги ще зігрівав розігрітий зав день пісок, але вітер сильнішав.

Вже поклавши слухавку, хлопець подивився на відстань. Далеко. Дуже далеко. Але бажання йти назад так і не з'явилося. Тільки вперед. Немов справді у пустелі його очікував, як найменше, приватний джет.

Він простався доверху і знову униз піщаними схилами, хотілося пити – але не зупинявся. І коли у пустелі вже не зустрічалися більше пластикові пляшки, розірвані пакети та інше сміття, десь далеко замиготів вогник.

«Хоч води, може, попрошу. Чого я сюди попхався? Як це допоможе моїй Зорі та усім тим, хто палає від жаху та безсилля в Україні?» - знизав плечима Любомир, але все ж впевнено пішов уперед.

Це виявилось селищем бедуїнів.

Колись він вже відвідував їх помешкання в рамках екскурсії. Катався на верблюді, потім на квадроциклі, дивився шоу. Але це помешкання, здається, було справжнім.

Підсвічена вогнем багаття фігура бедуїна у традиційному одязі – кандурі темного кольору та чалмі – повстала перед ним ніби з самого піску.

- Вітаю, - згадав свою базову арабську Любомир, вклонившись. Він знав небагато, то ж вирішив перейти на англійську. – Я заблукав. Хоча ні. Скоріше, це відчай привів мене сюди… Я буду вдячний за воду та піду, щоб вам не заважати.

Але дивно – бедуїн його зрозумів. Щиро посміхнувся та зробив жест долонями, запрошуючи хлопця до намету біля багаття.

Любомир не думав, що це може бути ризиковано. Та й це не селище було, як виявилося – справжні поселення знаходяться далеко, щоб туристи не заважали їм своєю цікавістю. П'ятеро бедуїнів поверталися з міста, де продавали фініковий мед.

Він не запам'ятав їх імена відразу. Але його прийняли, як гостя. Зразу ж дали спробувати бедуїнський чай, простягли тонкий хліб зі шматком м'яса. Мир і не знав, що аж так зголоднів – у відділку поліції його окрім кави з нудотно солодкою пахлавою та горіхами більше нічим взагалі не годували.

Найвищий та найстарший з бедуїнів – здається, його звали Абдулою, щось запитав арабською. Мир не зрозумів.

- Він питає, звідки ти, - переклав той, хто зустрів хлопця першим.

- З України. Ви чули, мабуть. Багато туристів до вас приїжджають… звідти.

Вождю переклали. І по його очах хлопець зрозумів: навіть до мешканців дикою пустелі дійшли новини.

- Він хоче говорити з тобою. Розрадити твій сум, - переклав чоловік, запрошуючи Мира сісти поряд із вождем.