Глава 6.1

Його відпустили з відділу туристичної поліції тільки надвечір. Хоч і дозволили зробити декілька дзвінків, але контролювати хід подій у всесвітній мережі не було можливості.

Штраф Любомир сплатив навіть без зауважень. Не такі великі гроші. Росіянин обіцяв засадити його майже на довічне, проте – як виявилося – у єгипетських поліціянтів буди свої методи впливу на скандалістів.

Депортувати ніхто нікого не збирався. До України. Ось до Росії – залюбки, що й пояснили прихильнику «руського міра». Від розпачу Мир навіть пропонував їм величезні гроші, щоб знайшли квиток, аби куди, та він міг повернутися до Харкова.

Спочатку йому пригрозили влютувати новий штраф за «корупцію», але потім, коли з’явився перекладач, вже змінили поведінку. Слухали. Співчували. Поясняли, немов дитині, що це дуже небезпечно, а влада Єгипту робить усе наразі, щоб підтримати українських туристів.

Перекладач навіть узяв на себе сміливість прочитати хроніку подій. Але даремно пояснював, що палає увесь схід, та і їхати зараз – самогубство. Є армія. Вона працює. Коли стане спокійніше, тоді варто й думати, як потрапити. Будуть евакуаційні рейси. Влада над цим вже почала працювати.

Труднощі не лякали. Нехай хоч пішки доведеться йти через усю територію від кордону до міста. Хай під обстрілами – байдуже. Матері та батькові мир сказав, що лише знайде Зоряну та відразу поїде геть з охопленої війною країни.

Коли мати дізнається, що внаслідок воєнного стану вже нікого не випустять за кордон, буде пізно. Головне – Зоряна в безпеці. А він сам поряд з найкращим другом стане стіною на захист України.

Час спливав, а з ним все ще й розмовляли, немов з дитиною. Навіть психолога англомовного привезли. Він щось розповідав про «вину свідка», ніби це могло допомогти.

Розпач через те, що він насправді у теплому місці Шарму, посеред пальм та чує гуркіт моря, дійсно був. Мир не міг не думати про Зоряну, своїх друзів, знайомих та усіх тих, хто там залишився напризволяще.

Багато питань, на які нема відповідей. Розумів, чому саме так – не повідомили заздалегідь. Зараз добре розумів. Уникнути паніки, хоч, можливо, й не дуже людяно, та не допустити накопичення автівок на дорогах. Армія окупантів перетнула кордон і пішла у наступ. Якщо раніше сподівався, що мирних мешканців не чіпатимуть… Ракетні удари по цивільні інфраструктурі вже позбавили його віри в шляхетність нападників.

І Зоряна… Він не міг зрозуміти, що наразі відчуває. Розпач, безсилля, біль. Або ж навпаки – гордість. Захоплення. Кохання, яке, здавалося, вже дісталося найвищої точки, але ж ні.

Тільки зараз він зрозумів, що кохаю свою Зорю більше за життя.

Надія на те, що місцеві стражі закону допоможуть йому повернутися, згасла. Хоч і пообіцяли повідомити, якщо буде рейс – Мир у це не вірив.

Потім він йшов пішки до готелю. Можна було впіймати таксі, але хлопець хотів побути на самоті зі своїми думками. Співчуття поряд з неможливість щось вдіяти йому вистачило в поліції, а спрагу до розмов від таксистів він вже добре знав.

Сутінки наближалися з гір, що в пустелі. Там вирували піщані вихори. Але там не було жахливої війни та обстрілів.

Любомир завмер на півдорозі. Зараз він відчув провину свідка на собі у повному обсязі.

Він не мав жодного права повернутися до розкоші резорту, їсти делікатеси та пити фреші, доки в його країні вмирають люди, і безліч тих, хто йому дорогий, у небезпеці. Про те, що він не винен у тому, що коїться, навіть не думав.
Винен. Мав передбачити. Сам безпечно ставився до новин та тривоги, що майже з вересня була крізь. Розмови про війну… Здавалося, ну яка війна. Двадцять перше століття.
Багато хто так думав та вважав реалістів панікерами.

Пустеля тільки у кіно та на світлинах чиста та й велична. Кілька кроків по сірому піску – біла футболка та шорти хлопця забарвилися у бруд. Але він не помічав.

Сутінки посилювалися. Пісок скрипів на зубах. Мир і сам не усвідомлював, куди йде.

Може, як Моїсей, прагне перетнути пустелю пішки та дістатися дому, щоб врятувати свою Зорю і загалом, увесь світ, на ім'я Україна. Адже де б ти не був - він поруч. У твоєму серці назавжди.