Глава 5.2

Ніч. Холодна й люта, вона ніби намагалася відібрати волю дівчини. У лютому вночі дуже сильні морози, але холоду Зоряна майже не відчувала.

Здригнулася лише, коли побачила зоряво скрізь. Відчула запах пожежі та руйнування. Тоді застигла, ніби ноги  приросли до асфальту.

Куди вона, відчайдушна? Чому страх ходить поруч із відвагою та навіть злістю... відповіді не було.

Хто ви? Яке право ви мали прийти на мою землю? Відібрати найцінніше, змусити ховатися, ніби ми щури якісь, по підвалах? Як вистачило наснаги стріляти по житлових кварталах? Як це взагалі – ми ще нещодавно називали один одного братами… чи то була жахлива ілюзія, та й ніхто із росіян так не вважав?

Їй хотілося повірити, що це справа рук диктатора. Що вже зранку тисячі людей по російських містах вийдуть на площі з транспарантами «Ні війні». Хоч це навряд чи зупинить, але…

Під ногами були уламки. Цеглини, залізні шматки. Дівчина кинула розпачливий погляд на будівлю.

Десь знову щось загуркотіло, заклало вуха. Але вона зрозуміла – не витримає у легкому костюмі та курточці. Отже, рішуче пішла нагору.

У домі було порожньо. Усі сховалися до бомбосховища. Зоряна розуміла, - щомиті може прилетіти ворожа ракета, що поховає її під грудою уламків. Розуміла, але страху не було. Як і думок, куди саме їй зараз треба йти та що робити.

Мабуть, є центри евакуації? Адже той військовий так впевнено казав, що країна була готова до початку війни. Отже, вони мають вивезти мирних мешканців. Проте вона не поїде нікуди без батьків.

Вибухи, що наздогнали її на сходах та потім у схованці, були такі потужні, що квітучі орхідеї та статуетки з полиць попадали на підлогу.

Не знімаючи кросівок, дівчина застигла посеред кімнати. Потім з жахом вимкнула світло. Згадала, що римські штори не пропустить світло, з поспіхом затулила вікна. Лише тоді ввімкнула слабе світло знову.

Не розуміла, навіщо збирає ґрунт у вазони, намагаючись врятувати квіти. Але поки не прибрала усе, ні про що інше думати не могла. Може, думаючи, що незабаром повернеться. Навіть про вибухи забула – вже не такі потужні, далекі. Але вони не припинялися.

- Батьку, - затулила рота долонею, щоб не плакати, доки йшов виклик. – Батько, візьми слухавку…

Іноді життя стискається до однієї миті. От і зараз була саме така.  Батьки так і не відповіли.

Новий вибух десь вдалечині. Куди влучила ворожа ракета? Чи може, працює ВПО?

Зоряна сиділа та не помічала, як по щоках біжать сльози. Життя в одну мить кануло у прірву. Вона ніколи більше не побачить чужих країн, не обійме Любомира… можливо, вона навіть схід сонця не побачить…

«Донечко, навіть не думай рюмсати. Моя княгиня Ольга. Як  хотів тебе назвати її ім'ям, але не міг відмовити матері. У тебе відваги більше. Чим у мені»…

«Живі! – захлинулася риданням, але відчула. Немов в умовах відсутнього зв'язку сам батько говорив до неї. Тож тепер її час бути сильною та зробити усе, щоб вижити. Щоб врятувати батьків. І щоб нарешті обійняти коханого – вірила, що так і буде…

Знайшла теплий одяг. До рюкзака поклала їжу, набір білизни, ліхтарик, ніж. Сховала біляві кучері під шапку на зразок балаклави, щоб менше притягувати увагу. Під костюм – теплі колготи та термобілизну. Та й ще теплу куртку, рукавиці.

Колись вона дуже переймалася зовнішністю. Але зараз усі ці речі втратили сенс.

«Інго, ти як?» - все ж написала, не сподіваючись на відповідь. Подруга не відповіла.

Не просто покинути свою домівку, де все ще затишно та примарне уявлення безпеки. Бо розуміла – гатять по близьких житлових кварталах. Та й навряд чи спрямовано. Отже, кожної миті хата може перетворитися на могилу або смертельну пастку.

Зачинила двері. Побігла по сходах. Вчасно. Щось знову просвистіло, та й вже за секунду вуха позакладало від вибуху.

«Військовий казав, у метрополітені роблять сховища. Тож мені треба дістатися туди, негайно. Там вже дізнаюся, як поїхати на Сумщину, щоб потім до Західної України. Якщо й там пекло – Польща.

Горіла багатоповерхівка. Зоряна навіть рюкзак зронила, пробачивши це.

На першому поверсі був салон краси. Їй там робили манікюр та зачіску. А зараз… Вогонь палав десь на верхніх поверхах. Ракета влучила у квартири. Хоч би там нікого не було!

Навіть не почула, що дзвонить телефон. Мир. Єдиний, хто зараз тримає її на відстані та не дає зіхати з глузду. Але вона вже відчувала, що він їй скаже…

- Зоря! Ти чому не послухалася Сергія? Де ти? Чуєш, він збирається їхати по тебе! Кохана?

Дівчина не могла відвести погляду від вогню. ПА в душі просипалася ненависть. Така сильна, що дай їй зараз зброю – поріже кожного, хто до цього причетний…

- Не треба, Мире. Я їду по батьків. А потім до Варшави. І до тебе. Ти знаєш, що я зараз бачу? Будівля, де ми сиділи на лавочках та пили каву. Туди влучили. Палає дев'ятий поверх. Як гадаєш, вони встигли піти?

Повисла тиша. Зоряна відчула жах коханого навіть на відстані.

- Негайно біжи звідти! Ти гадки не маєш, як це небезпечно…

- Небезпечно сидіти та чекати, доки зруйнують мій дім. Я не пропаду, повір. Ти й сам розумієш, я без батьків не поїду.

- Ти геть божеіільна!

- Я кохаю тебе, Мир. Але сваритися зараз не час. Скажи Сергію, щоб не ризикував та не шукав мене. Я піду до надійного сховища. А там вже вирішу, як мені далі бути…

- Послухай мене! – не витримав Любомир. – Я зараз працюю над тим, як скоріше повернутися. Квитків нема, але, здається, я вигадав дещо. Можливо вже вдень буду біля кордону. Їдь назустріч, чуєш? Ми врятуємо твоїх батьків разом, я тобі обіцяю…

- Ні, коханий. Не їдь сюди, благаю. Ти нічим не допоможеш мені. Навпаки – я збожеволію від тривоги, знаючи, що тебе щомиті можуть вбити. Тоді до моїх переживань за батьків додасться ще й це…

- А ти сама, Зоря? – від розпачу в його голосі дівчина ледь знову не розплакалася. – Я зробив дещо. Мене депортують… маю надію…