Глава 5.1

Здавалося, ніби вже вечір. У сховищі час то завмирав, то летів, немов пілот «Формули-1», особливо, коли наставала тиша, й нічого не гуркотіло.

Від цього було ще страшніше. В такі миті Зоряна здригалася в куточку сховища, обіймала валізу та пошепки промовляла молитву, слова якої майже не пам’ятала до цього. Не було нагальної потреби.

Батьки більше не відповідали на дзвінки. До Любомира теж не вдалося додзвонитися. Можливо, товсті стіни не пропускали сигналу. А може, все було набагато гірше, ніж вона очікувала.

Іноді плакала маленька дитина. Іноді – хтось з дорослих. Військовий спочатку намагався їх заспокоїти, а потім став суворіше і навіть підвищив голос. Впоратися з охопленим панікою натовпом йому погано вдавалося. Зоряна теж не хотіла його слухати...

Так. Нерви в усіх вже здали.

Їсти не хотілося. Та що там – Зоряні не хотілося вірити, що це все насправді. Вона витирала сльози, розуміючи, що так, як раніше вже ніколи не буде…

Знову гуркіт назовні. Хтось кричав. А вона ніби заціпеніла. Коли задзвонив телефон – немов би знову згадала попереднє життя.

Батьки? Коханий? Хоч би все було гаразд. Неприємної звістки вона просто не витримає.

Номер був незнайомий. До того ж коли Зоря зняла слухавку, сигнал почав зникати.

- Зоря, це Сергій. – шипіння. – Їхати... Де ти?.. Ввечері…

Найкращий друг Любомира. Вона пам'ятала цього хлопця. Всі друзі в коханого були приємні. Та ще й Інга була потай у нього майже закохана, але той не звертав увагу на пихату егоїстку.

Як там зараз Інга? Де її застигла віна? Мабуть, у караоке або барі. Та думати про це не хотілося. Зоряні взагалі було не до цього.

- Сергію, я тут, все… ну, майже гаразд. З Миром вранці говорила.

- Де ти? – хлопець не розчув її. – Я допоможу тобі. Мої батьки… Вроцлав…

Хоч були лише уривчасті фрази, дівчина його зрозуміла.

- Я нікуди не поїду. Тут мої батьки, я їду до них.

- Зоряно, будь розсудлива! Я зараз тебе заберу. Їдьте з моїми разом, вони тебе не покинуть. Буде пекло. Я казав Мирові, що все скінчиться, але ні. Ми помилялися…

- Не поїду. Не благай.

- Я обіцяв Любомирові. Він не доїде зараз. Подумай хоча б про нього, як йому там знати, що ти в небезпеці! Будуть ще евакуаційні автобуси, батьків вивезуть. Усі сили загарбників будуть спрямовані на Харків!

«Загарбників… я б сказала гірше. Але ж Сергій добре вихований, не може дозволити собі брутальні слова. Хоча нічого окрім матів більше нічого й на думку не спадає», - подумала дівчина.

- Я не… а коли вони їдуть?

- Хотіли одразу, але порадили вночі. Зараз транспортний колапс всюди. Та й ніхто не знає, що російським військам спаде на думку. Адже розумієш. Мирні й так постраждали при їх спробах знищити військові будівлі. Раптом ракета не долетить та на дорогу впаде.

Так. Толі вони ще й уявити не могли, що по домівках мирних мешканців стріляли навмисно. Ніхто не вірив, що здатні на таке. А те, що російські ЗМІ ще скажуть, що Україна сама на себе напала, та багато росіян в це повірять – взагалі й уявити не могла…

- Сергію, зробимо так. Нехай твої батьки їдуть. Я потім хоча б буду знати, як їхати й куди. Тільки своїх заберу. Сергію?

Зв'язок обірвався. Зоря намагалася заспокоїти себе тим, що свист, той жахливий, що вже чула, їй примарився. Але ж ні, нові накати вибуху змусили будівлю здригнутися.

Почалася паніка. Заплакала дитина. Хтось звелів матері її негайно заспокоїти. Від жаху люди немов збожеволіли.

Дівчина не могла більше тут лишатися. Дістала з валізи документи, гроші, кинула до рюкзака трохи їжі, та, користуючись тим, що ніхто вже не звертає на неї уваги, силоміць відчинила важкі двері.

Лунали вибухи. Але вона, немов завзята та відчайдушна, прямувала до гори.

«Любий мій Мире, я знайду шлях до тебе. Я обираю життя та кохання. Нема місця війни у моєму серці. Я зроблю все, щоб тебе обійняти вже зовсім скоро. Благаю, або залишся там, або повернися живим. Я теж тобі своєю чергою обіцяю: я впораюся. Я буду жити. Я врятую наш куточок раю посеред цього пекла. Почуй мене через відстань та повір, твоя дівчинка не така слабка, як здається. Згадай, зо колись батько називав мене княгинею Ольгою»…

Навіть не обернувшись, Зоряна рушила у невідоме. Навіть страху в неї більше не було.

Сидіти та нічого не робити вона просто не вміла.