Глава 4.2

- Любо, ви повинні щось придумати! Я не знаю, що саме! Та не буду я чекати ніякого місцевого гіда! Поверніть мене до України, негайно! Скільки мені вам заплатити?

Площа біля басейну потрохи заповнювалася людьми. Алек Любомир нічого цього не помічав. Та й, правду кажучи, багатьом зараз було не до нього.

У цьому п'ятизірковому готелі більшість відпочивальників були з України. І сьогодні вони прокинулися не від сонячного світла, не від гуркоту хвиль, а – тепер Мир точно це знав – від повідомлень про те, що до України прийшла люта війна.

Сльози. Біль. У когось почалася істерика. Туристи з інших країн спантеличено спостерігали, як життя десятків людей цієї ж миті змінювалися за лічені секунди. Та й це тільки тих, хто тут знаходився!

- Послухайте мене, - дівчина з турагенції була теж налякана. Вона знаходилася в епіцентрі жаху. – Наразі це неможливо. Летіти нікуди, небо закрите. Можете подивитися карту, що я на вайбер вам кинула. По інших країнах буду уточнювати, але зараз нема ані рейсів, ані квитків…

- Та що це коїться, взагалі? Як це у нас час я не можу виїхати?

- Буде евакуаційний рейс незабаром. Зараз вам нема за що перейматися. Влада Єгипту надає притулок усім, хто не вилетів через воєнний стан.

- Коли рейс? До якого аеропорту?

- Польща або ж Угорщина. Чекайте. Можливо, туроператорам доведеться припинити свою роботу на цей час, тримайтеся гіда. Зателефонуйте до посольства…

Якби вона додала «та насолоджуйтеся сонцем», Мир би точно зірвався… Вже хотів накричати, аж раптом схаменувся.

Ця привітна дівчина, що пускала йому бісики під час купівлі туру, зараз знаходилася в тому ж місці, де і його Зоряна. А він навіть не спитав, чи вдалося їй принаймні сховатися, чи не втратила вона когось із близьких. Відчай запаморочив хлопцю голову.

- Гаразд, Любо. Вибачте мені. Звісно, я знайду гіда та прямо зараз зателефоную до консульства. Ви як?

- Погано, - лаконічно відповіла дівчина. – Пакую валізи. Може, ще не пізно їхати. Або все закінчиться до вечора.

Люди вірили в це. Навіть на порозі загибелі завжди є надія. Вірив його друг Сергій, хоч і розумів, що це неможливо. Вірила й Люба, і, мабуть, батьки. Тільки Зоряна, виявляється, була реалісткою.

Любомир так і не зміг тієї ж миті підвестися та піти до рецепції. Дивився, як жах охоплює обличчя відпочивальників. Чув уривки розмов.

- Що тепер буде? В мене діти в Києві лишилися…

- Чоловік не відповідає…

- Вибух був поруч. Кажуть, треба стрічки клеїти на вікна, щоб витримали вибухову хвилю…

Всі, як і він сам, прибули на відпочинок. Хтось теж – сьогодні або вчора. Люди лишилися заручниками цієї мандрівки. Може, для когось це був подарунок долі, що вберіг він загибелі.

Але для багатьох, як і для нього, це стало пасткою. Адже рідні лишилися там.

Додзвонитися до консульства вдалося лише через годину. Співробітник порадив Любомиру їхати до Каїра, та лишити заявку на евакуацію. Доки що такої можливості не було. Та і як він сам сказав – країні зараз не до того, щоб вивозити туристів…

Хлопець не здався. Повернувся до номера, щоб віднайти перший же літак – та хоч куди. Може, до Польщі, щоб там перетнути кордон.

Але й тут його не очікувало нічого хорошого. Квитків не було. На два тижні поспіль – розкуплені рейси.

З чартерними літаками теж не пощастило. Вони не брали пасажирів. Може, треба було знати якісь виходи на власників, але Мир так і не знайшов нічого, що б йому допомогло. Лишив замовлення – аж раптом. Та вже й не сподівався.

Скільки чекати евакуаційного борту? З цього приводу теж не було ніякої інформації.

Його хитало від тягаря жорстокого шоку. Але й сам не знав, чого пішов насамперед до моря. Дивився на пустий пляж, на те, як хвилі омивають пісок, та хотів кричати в чуже небо.

Може, морем кудись дістатися? Є ж екскурсії до Ізраїлю. Може, звідти вдасться?

Лайка та дзвін пляшки відвернув його увагу. Повернувся, дивлячись, як той росіянин, що вчора отримав на горіхи, моститься на лежаку. Він ще, мабуть, не протверезів після учорашнього.

Люта ненависть не залишила Мирові ніякого шансу. Не розуміючи більш нічого, він зробив крок до чоловіка.

- А, бендеровец. Дождался? Всех вас в землю зароем, и мать твою туда же…

Цього вистачило. Кровава лють запаморочила голову Любомирові. Він не пам'ятав, як підбіг до цього покидька та почав бити його в обличчя – в стані афекту, не розуміючи, що робить, як і як, що дати здачі росіянин не в змозі.

Збіглася охорона. Хтось заломив руки Любомирові та відтяг у сторону. Головний менеджер готелю прибіг майже відразу.

Перервавши потік його слів, Любомир подивився прямо в очі єгиптянина з рішучістю, від якої той зніяковів:

- Тепер мене депортують, нарешті, до моєї країни?