Глава 4.1

- Гей! Хелло!

Любомир так і не зрозумів, що кличуть саме його. Пройшов повз усміхнених зустрічальників – тих, хто очікував туристів з Європи й тому не дуже цікавився тим, що відбувається в Україні.

Єгиптянин, що привіз його сюди, наполегливо махав рукою.

Любомир ледь помітив його. Дивився ніби в нікуди пересохлими від спеки очима. Не зізнавався собі, які близькі до реальності були картини, що намалювала зараз його уява.

Зоряна в аеропорті, що палає … кругом справжнісіньке пекло.

- Візьми слухавку, візьми… - навіть не розумів, як у розпачі тисне не кнопки, але зв'язку все одно немає.

І роумінг під'єднав. І про залишок коштів подбав. Тож це все могло означати лише одне.

В голові на мить запаморочилося. Ніколи з ним ще такого не було. Не підкидала уява жахіть, в яких він бачив свою наречену.

Бачив її біля панорамних вікон залу відльоту. Стоїть ніби вона, а в нічному небі Харкова спалахує пекельна комета, що летить прямо на неї. Мить, і скло не витримує убивчої хвилі, розколюється на шматки, які не залишають шансу жити усім тим, кому не пощастило знаходитися у будівлі…

- Як ви? Я чув, що трапилося? – питав англійською єгиптянин, намагаючись привести Мира до тями. – Їхати? Куди?

- До… Харкова… - навіть здригнувся усім тілом, коли побачив жах на уявному зараз обличчі Зорі, та полум'я. Немов у жахливому кіно.

Ні. Ні, це все жахливе сновиддя. І війна, і те, що він зараз уявляє…

- Сідай, - водій прийняв рішення за нього. Він і не зрозумів, що каже йому цей відпочивальник з очима, у яких за мить світ перетворився на справжній, лякаючий біль.

Немов уві сні, Мир послухався. І вже коли відчай майже отруїв його мозок настільки, що він готовий був кричати на усі легені в мирну, блакитну височінь Шарм-ель-Шейху, у слухавці почулися довгі гудки виклику.

Один за одним. Так саме, він тепер знав, лунає надія. Хоч і ніхто не відповів.

Тремтіли пальці. Але наче скажений, набирав Любомир цей номер телефону, котрий іже знав на пам'ять. Намагався якось заспокоїти себе, повірити, що Зоряна врятувалася.

Біль. Гіркота у серці. Порожнеча, що лякає.

Друг теж не відповідав більше.

Новини… туди б краще не заходити зовсім. Жахливі кадри апокаліпсису, який не мав права існувати зараз, у двадцять першому столітті, прошивали серце, немов ті ракети, що били по містах його рідної країни саме зараз.

Харків. Маріуполь. Київ. Мелітополь. Одеса. Сумщина.

Безліч міст. Багаття там, де були розташовані зовсім не військові бази, а домівки мирних мешканців. Тисячі, хто намагалися їхати геть з цього жаху.

Загиблі. Про це не писали, але відчував – були. Наче у серці відлік…

Підняв запалені очі, не розуміючи, де знаходиться і чому рухається. Якби крила… якби понесли його туди, де у полоні жаху кохана дівчина. Він не повинен бути тут. Нема більше місця сонцю та теплу, коли таке коїться.

Чому світ не завмер? Чому за вікном автомобілю – ранок, білі будівлі готелей, море, що виблискує десь вдалечині? Це все повинно розпастися на атоми, тому що світ не має більше права бути таким, як раніше…

- Це ваш готель, - таксі зупинилося. Єгиптянин повернувся до Любомира. – Я чув. Співчуваю.

Хлопець простяг йому гроші. Але чоловік знов рішуче похитав головою. Це було так не схоже на арабів, що прагнули заробити на туристах усюди – від таксі до ринку Старого міста. Тому лякало ще сильніше.

- Ми хатім харашо, - не було фальші в голосі місцевого мешканця.

Мир потиснув йому руку, щось сказав у відповідь – слів не знаходилося. Мабуть, подякував арабською.

Він ще не знав, як часто останні дні буде чути цей вислів.

Щодо самого готелю… він прокидався. Але нікому поки що не було діла до хлопця з погаслими очима, що увійшов до холу. Його плечі опустилися. Пальці відчайдушно тисли на кнопки смартфону.

Він ледь побачив, що співробітник рецепції зніяковів, посміхнутися хоч і намагався, але не зміг. Вийшов до басейну. Тут у цей час ще ніколи не було.

Хотілося кричати. Неабияких зусиль вартувало опанувати себе, порахувати до десяти. Спрацювало.

Знову гудки виклику. Знову. Він не здавався.

Спочатку – Зоря. А потім… Туроператорові доведеться зробити усе, щоб витягти його звідси назад, до України…

- Зоряно! Кохана моя!

Кажуть, щастя – це коли навколо мир, у тебе багато грошей та все життя попереду.

Ні. Щастя може виглядати та відчуватися саме так.

Світ буде котитися до безодні, палати, волати від болю, але серед цього усього лише голос найдорожчої людини зможе хоч на мить, але засадити квітами усе всередині.

Нехай він ледь розібрав її тихі слова від плачу. Зрозумів вже тоді – за кожну її сльозу буде вбивати без жалю тих, хто посмів зробити це з нею. І не тільки з нею - а з його рідною батьківщиною, квітучою, немов райські сади. Вже скоро, а зараз…

- Мире, я не встигла… нас відвезли додому… Ми у сховищі. Я гадала, дім впаде…

Вже знайомий гуркіт. Схожий на грім. Любомир відчув, як і по його тілу біжіть така ж само хвиля. Хвиля ненависті. Та, що змінює все навкруги.

- Кохана, слухай мене! Сергій додзвонився до тебе? Нікуди не йди. Тобі треба виїхати з міста. Його рідні тебе заберуть. Чуєш?

- Коханий, ні… - вона схлипнула у слухавці. – Вони не виїдуть. Буде ще гірше. Кажуть, Росія має намір стерти Харків з лиця землі. Як же так, Мире? Це ж чи не єдине російськомовне місто…Чому вони б'ють по домівках? Хіба так робиться?

- Тому що вони падлюки та труси, – хотів сказати брутальніше. Але ніколи не дозволяв собі це із Зоряною, навіть зараз. – Слухай мене. Будь у сховищі. Тримай зв'язок із Сірим, він тобі подзвонить. Я повернуся вже скоро. Тільки тримайся, чуєш?

- Як? – Зоряна розридалася. – В нас розірвані аеродроми. Харків винищують… просто винищують. Мире, благаю, лишися там. Я збожеволію, знаючи, що твій літак можуть збити… або що тебе вб'ють тут… Я не поїду нікуди. Я спробую дістатися до батьків. Тоді буду вирішувати. Благаю, лишися…