Глава 3.2

Вона впала на підлогу. Так, як і була – одягнена, у легкій курточці, взута, налякана до жаху – настільки, що навіть спочатку не зрозуміла. Не пов’язала воєдино все почуте, вогняну зорю за обрієм, скасовані рейси та відчуття майбутньої катастрофи.

Шибки задзвеніли. Розголос убійчої хвилі прокотився містом на багато кілометрів уперед. Нещадно завили  у дворі сирени автосигналізації.

У вухах дзвеніло. Тому й не почула від початку знайомий звук повітряної тривоги.

Скільки разів чули її та не звертали уваги – бо навіть не припускали, що це може бути щось інше, окрім перевірки. Тож на фоні гуркоту. Який лише посилювався, вона була майже не чутна.

Хтось гуркав у двері. Зоряна так і не змогла підвестися. Ледь не падаючи, доповзала до дверей, відчинила, ледь долаючи біль у скронях та дзвін у вухах.

Це сусідка. Активістка, що завжди слідкувала за порядком у домі. Вона на ходу надягала куртку та обмотувала шарф навколо шиї. За спиною її чоловік щось швидко закидав у велику сумку.

Вона відкривала рота, але слів не було, немов у німому кіно. Зоряна чула лише гуркіт – він єдиний міг перекрити дзвін…

- ...Оря! ...Оря! – Зоряна почала щось чути лише тоді, коли Оксана – так звали сусідку – почала трусити її за плечі та підвищила голос.

- До підвалу! Хапай валізу!

- Щ… що?

- Вибухи! Аеропорт обстрілюють! Дякувати богові, ти вже зібрана. Швидко!

- Який підвал?

- Бомбосховище! Швидше! Ми усіх сусідів туди кличемо. Документи та гроші бери, води ми вже туди віднесли. Їжу, яка не потребує приготування. Мерщій!

Дзвін в вухах почав вщухати. Але краще б цього не було: гуркіт вибухів десь близько був майже нестерпний.

- Я… зараз…

Гроші вона поклала до кишені, з їжі у неї були лише галети, протеїнові батончики та шоколад. Спихнула усе до пакета та підхопила ручку валізи, прямуючи за Оксаною.

- Ніякого ліфта, припини! - Зупинила її сусідка. – Це вірна смерть, якщо…

Сперечатися не було ані часу, ані сили. Валіза била по ногах, коли дівчина швидко йшла донизу сходами. Десь між п’ятим та четвертим поверхом вона знову почула свист, який вже неможливо було ні з чим переплутати. Менш як хвилину,  і будівлю знову струсило потужним вибухом..

- Лягай! – вона не пам’ятала, хто це сказав. Мабуть, хтось з тих сусідів, що колись вітався з нею у ліфті або в коридорах, а імен одне одного так і не дізналися, бо не було нагальної потреби.

Вже ніхто не звертав уваги на пилюку. Але Зоряна пам’ятала її смак на язиці. Дивилася, як стусає шибки, за якими, немов жахливий схід сонця, підіймались стіни з вогню.

Десь заплакала дитина. Її ридання додали кровавих порізів по серцю дівчини.

Що відбувається? Чому там, за вікном, летять у повітря мирні багатоповерхівки? Там нема ніяких споруд військової  інфраструктури, тільки дитячий садочок та школа…

- Біжимо! – скомандував чоловік Оксани, і Зоря, схопившись та намагаючись не бігти поперед інших мешканців, попрямувала донизу.

Вони опинилися у дворі. Холоднечі дівчина вже не помітила, як і пронизливого вітру з запахом пилу та гару. Ледь вщухали вибухи, лунала сирена. Важко сказати, що ж краяло серце та свідомість сильніше.

Дівчина підвела очі у сіре передранкове небо. Десь вдалечині, за хмарами, виникла світова крапка. І вона наближалася. Наближалася прямо на неї, все збільшуючись, підсвітивши хмари…

- Швидше! – не дуже лагідно схопив її за комірець хтось з літніх сусідів, та потяг до дверей.

Великі, сталеві. Скільки тут мешкала Зоряна, гадки не мала, що ж за ними знаходиться. А виявилося…

Вологість, присмак цвілі, грубі бетонні сходи донизу. Скуті решітками лампи – вона такі лише в музеї Харкова бачила. Донизу. Знову проліт. Знову. Так далеко під землю…

- Мамо, це як у корпорації «Амбрела» що була в «Оселі зла», - мовив якийсь хлопчик.

Зоряна подивилася на нього. Він був чи не єдиний, хто тримався під час цього жаху та намагався жартувати. Але заплакана мати звеліла йому не казати дурниць…

Новий вибух струсив стіни будівлі вже тоді, коли Зоряна разом з сусідами опинилася на великій площині, де вже знаходилися інші мешканці. Світло заблимало, сховище на мить поринуло у пітьму, але вже за кілька секунд знову з’явилося.

Хтось заплакав. Хтось звелів не сіяти паніку, особливо слів не обираючи. Зоряна поклала валізу до інших, навіть не розуміючи, що там здебільшого речі для літа, а на дворі – лютий. Вона навіть не подумала про те, що треба брати теплі речі…

- Усі тут? – чоловік спортивної статури подивився на зблідлих сусідів.  – Вислухайте мене. Моє ім’я – Віктор. Я зараз усім вам поясню, що відбувається. Будьте мужніми та не намагайтеся вибратися звідси, доки триває обстріл. І не треба плакати. Працюють наші ПВО. Україна була готова зустріти непроханих гостей, що б вам не казали.

- Це війна? – надломилось щось у голосі літньої жінки.

В очах лідера промайнула тінь. Але він не став нікого заспокоювати.

- На жаль, так. Ось повідомлення міністра іноземних справ… «Путін розпочав повномасштабну війну проти України. Тривають удари по мирних українських містах. Це загарбницька війна. Україна буде захищатися та переможе. Світ може і має зупинити Путіна. Час діяти — просто зараз[i]»…[ii]

Коли він це читав з екрана смартфону, його руки тремтіли. Голос – також.

Натовп загудів. Але чоловік, вочевидь мав досвід, як заспокоїти та повернути увагу до себе.

- Тут наразі безпечно. У цьому домі було закладено план бомбосховища.  Зараз відкривається метро, щоб урятувати усіх охочих. З часом ви зможете піти туди. Останнє повідомлення: аеропорт не зачепило. Але…

Він зустрівся поглядом із Зоряною. І дивно, але ж якось зрозумів, що саме вона повинна була колись летіти. Може, й надію в її очах відчув – якщо вцілів аеропорт, то тоді…

- Але небо над Україною наразі зачинено. Ворожа артилерія буде збивати усе, до чого дотягнеться. Тримайтеся. В мене наразі є зв'язок з мерією, тож я буду тримати вас у курсі подій. Тримати як є, не прикрашаючи ситуацію, та не драматизуючи.